«Дитячий сміх в укритті під час бомбардувань рятував нас, дорослих, від стресу»

Все, що не ламає, робить нас сильнішими. Українці житимуть на рідній землі, в мирній країні і будуть щасливими, – переконана пані Інна з Чернігова, бенефіціарка проєкту «Відпочинки дітей, які лікувалися в Охматдиті, та їх батьків».

Вранці 8 липня 2024 року під час масованого ракетного обстрілу Києва російські терористи атакували один із найвідоміших дитячих лікувальних закладів країні – лікарню Охматдит. У результаті були пошкоджені лікувальні корпуси закладу, багато маленьких пацієнтів опинилися просто неба – разом із підключеними апаратами, що забезпечують життєдіяльність. У ті дні тисячі небайдужих людей миттєво проявили солідарність: допомагали розбирати завали, приносили до лікарні питну воду, продукти дитячого харчування, ліки, засоби гігієни, перераховували кошти.

Аби підтримати дітей, які лікувалися в Охматдиті 2024 року, РМ «Карітас-Спес Україна» за фінансового сприяння «Карітас Німеччина» реалізовує проєкт оздоровлення родин у Дитячому селищі «Карітас-Спес Яблуниця». У межах проєкту діти (у супроводі одного з батьків або опікуна) мають змогу безкоштовного проїзду до місця відпочинку, двотижневого проживання серед мальовничих гір, харчування; можуть долучитися до екскурсій цікавими місцями, взяти участь у майстер-класах, групових та індивідуальних заняттях із психологом.

Пані Інні – 34. Зі своїм п’ятирічним сином вона приїхала до Яблуниці з Чернігова. «З міста-героя Чернігова, – уточнює жінка, привітно посміхаючись. – Місто наше справді заслуговує на звання Героя: постраждало від жорстокої ворожої облоги, окупації, але досі гідно тримає оборону. Ми з дитиною нікуди не виїжджали під час війни. Взагалі, багато різного випало на нашу долю: очікувала дитину і народжувала під час епідемії ковід, а потім, на зміну маскам і вірусу прийшла інша нищівна зараза: російська військова загроза».

Розмовляємо в номері, де пані Інна мешкає на відпочинку з сином. Павлик у цей час – в ігровій кімнаті, бавиться з однолітками, а ми маємо трохи часу на спілкування і можливість «згадати все». Відразу перепрошую у своєї співрозмовниці, якщо розмова навіюватиме важкі спогади…

Пані Інно, як ви згадуєте день, коли почалася війна? Що тоді коїлося з вами, навколо вас, що ви відчували? І що давало вам силу в ті важкі моменти?

Вранці 24 лютого 2022 року я прокинулася і побачила багато пропущених викликів на телефоні. Родичі, знайомі телефонували повідомити: почалася війна. В новинах на телебаченні говорили, що російські танки прориваються до нашого міста, люди все скупляли у магазинах та аптеках. Я взяла маленького сина у візочок і також поїхала у центр Чернігова. Купила трохи ліків, одноразових пелюшок. Пам’ятаю величезні черги, суєту, скупчення машин на дорозі. Всі кудись бігли, їхали… Паніка. Я не панікувала. Знала, що залишатимусь у місті, бо виїжджати не мала з ким. Я – мама-одиначка, виховую сина сама. Мій колишній чоловік – у минулому військовий. Підтримуємо стосунки, однак відповідальність і основна турбота про дитину – на мені.

Як потім дізналася, траплялося багато страшних, трагічних випадків: виїхати з Чернігова в ті дні було не просто і небезпечно.

Перший місяць ми з сином ховалися від обстрілів у підвалі римсько-католицької церкви, яка неподалік нашого дому. Настоятель храму запросив мам, діток із навколишніх будинків приходити і ночувати в укритті церкви. Іноді волонтери нам приносили консервовану їжу для дітей: ми, мами, були тому дуже раді. Дитина чула вибухи, лякалася. «Мамо, мені холодно, мамо, хочу їсти». І ти розумієш, що маєш дитині створити бодай якісь нормальні умови, і хочеться, з іншого боку, щоб тебе теж хтось прихистив і заспокоїв.

Але маю сказати: світ не без добрих людей. Хтось чаєм з нами ділився, хтось словом підтримував. Це було так незвично і важливо… І це те, що давало силу кожної хвилини.

Води у місті не було, бо окупанти підірвали водоканал. Люди ходили до річки або до колонок у приватному секторі. Це було небезпечно, бо Чернігів нещадно обстрілювали. І ти стоїш у черзі, аби набрати води, а зверху – літаки… І думаєш: цей літак на тебе скине зараз бомбу чи полетить далі? Страшно було. Колись, пам’ятаю, я єдиний раз залишила дитину вдома і пішла по воду сама. Мені здалося, що вічність минула, поки я в тій черзі стояла – а тривало це хвилин 10. Коли та смертоносна махина над тобою, думаєш: чи я тут загину, чи дитина – там, без мене… Стоїмо з жінками, тулимося одна до одної, лячно. І я кажу незнайомим жінкам: «Мене звати Інна, я з такої то вулиці, за цією адресою – моя дитина. Якщо зі мною щось трапиться – знайдіть мого сина, не покиньте його, благаю». Після того, як набрала воду, бігла додому так, що вся вода розплескалася, залишилося трохи на самому дні… Більше після того випадку я свого Павлика так надовго самого не залишала. То був мені урок на все життя. Здалося, що посивіла в один момент.

А ще пам’ятаю, як із чужими людьми однієї ночі ми всі разом ховалися у підвалі. Тоді на наш мікрорайон росіяни скидали 500-кілограмові бомби. Вибухи були такі, що будівлі просто розпадалися, а на їх місці залишалися глибокі вирви. Навіть під землею від тих звуків луна стояла така страшна, що можна було збожеволіти. Всі затихли в один момент… І тут мій Павлик почав … реготати. Своїм дитячим сміхом перекривав ті жахливі звуки від вибухів. Він не розумів, що відбувається, йому просто було весело. І люди стали посміхатися й акцентувати увагу більше на дитині, ніж на своїх страхах. Дитячий сміх рятував нас, дорослих, від стресу.

І досі, коли йдемо містом і зустрічаємо людей, з якими сиділи в підвалі, чуємо: «Як ваш Павлик?» «О, Павлику, ти так виріс! Ти так само гарно смієшся, як тоді?»

Взаємна виручка панувала колосальна! У нас у будівлі було світло, хоча в більшості вже електрика зникла. І я давала можливість кожному, хто потребував, прийти і зарядити телефони чи павербанки. Хліб привозили, за ним треба було стояти в черзі. Бабусі старенькі не виходили з дому, бо не мали на це сили. То ти завжди йдеш і береш буханець для себе і для сусідів. Допомогти ближнім – це так природньо.

Часто траплялося: ідеш містом із візочком, поруч зупиняється машина і незнайома людина дає тобі і твоїй дитині щось (їжу, воду чи пелюшки) – і далі їде. Не питає ані як тебе звати, ні хто ти. Я була вражена… Такі моменти дуже нас усіх зближували. Це безцінно. Таке не забудеться ніколи.

5 березня 2022 року я мала день народження: 30 років. Подумала: хочу вийти купити, можливо, якогось гостинця, щоб пригостити людей в укритті. Мріяла знайти в магазині цукерки чи тортик… Іду вулицею – тривога! Біжу в підземний перехід. Росіяни обстрілювали Чернігів касетними бомбами нещадно. І треба ж такому трапитись, що в тому підземному переході зустріла лікарку-гінеколога, яка супроводжувала мою вагітність. Стоїмо з нею разом, тримаємося за руки, заспокоюємо одна одну. Кажу: мені сьогодні 30 років. А вона у відповідь: це найкращий подарунок, що ти зараз жива.

Ось таку маю зворушливу згадку про свій ювілей: хоч тортика не принесла, але себе врятувала від ворожої бомби. Ніби народилася вдруге.

8 липня 2024 року російські агресори обстріляли лікарню «Охматдит» у Києві. Того дня ви були там із Павликом. Можете поділитися спогадами, як усе відбувалося?

Тривале сидіння в холодних підвалах позначилося на здоров’ї дитини. Павлик часто хворів. Ще в укриттях переніс запалення легень, сильно кашляв. У лютому-березні 2022-го лікарні в місті працювали, але дістатися туди під обстрілами було неможливо. Лікувала сина сама, як могла і чим мала.

У квітні, як тільки стало трохи безпечніше, я відразу пішла з дитиною до лікарів. Обстеження, аналізи… Діагностували цілий «букет» недуг. Синок від народження мав проблеми зі здоров’ям – низький гемоглобін, захворювання органів травлення. «Виплив» на поверхню аденоїдит. Турбували отити. Я подумала: треба проконсультуватися у столичних фахівців. Запланувала поїздку з дитиною до Охматдиту. Але син часто хворів, тому весь час відкладала візит.

І ось подруга запропонувала: буду їхати в Київ у справах, можу вас із Павликом підвезти. Ми домовилися про прийому у фахівця. 8 липня нас чекали в Охматдиті.

Той день для мене досі, як у тумані. Ранок, ми тільки-но зайшли у відділення, сиділи в коридорі хвилин 15, чекаючи своєї черги. Поїхали з дому натщесерце, бо мали здати спеціальні аналізи. Дитина – голодна, я невиспана…

І сигнал повітряної тривоги застав вас прямо там, під дверима лікаря?

Так. Розумієте… У Чернігові у нас тривоги постійно, ми звикли з ними жити. Вже менше боялися, просто знали, що треба йти в укриття, коли існує загроза обстрілу. Я думала: ну хіба з нами може статися щось страшніше після того, що ми пережили в 2022-му?

А тут, у липні 2024-го, ледве зі смертю не зустрілися… Пролунали сигнали повітряної тривоги, люди почали спускатися в укриття, ми з сином тільки вийшли в коридор… Все, що далі пам’ятаю – темрява. Думаю, що то вибуховою хвилею мене відкинуло під стіну – і я «відключилася». Отямилася – син, слава Богу, біля мене. Зруйновані вікна, скло, люди в крові… Підійшов чоловік у білому халаті, питає: «Все добре з вами?» Нас відразу повели перевірити, чи немає переломів. На щастя, руки й ноги цілі, лише синців багато. Потім нам допомогли вийти з будівлі, бо основний вихід був завалений руїнами.

Подруга ледве змогла до мене додзвонитися. Київ того дня дуже сильно постраждав від обстрілів, і вона переживала, що зі мною немає зв’язку. Потім приїхала, забрала нас із сином, і ми швидко поїхали додому. Пам’ятаю, як у подруги від хвилювання руки тремтіли. Хоча вона має великий досвід за кермом, але і не на ту дорогу повернула, і довго шукала виїзд із Києва, панікувала.

Павлик спочатку мовчав. Потім почав говорити і… став затинатися. Я зрозуміла, що нам буде потрібна допомога психолога. Фізично ми вціліли, але морально були дуже пригнічені. Всю дорогу додому я молилася і дякувала Богу: спасибі, що живі.

У таких ситуаціях розумієш, що найбільша цінність – життя. З того часу я завжди в нашому місті намагаюся реагувати на сигнали тривоги. У дитячому садочку Павлик зараз багато часу проводить в укритті, буває, що тривоги тривають по 5 годин на день. Підвал-укриття вже став, на жаль, як друга його домівка. Намагаюся шукати роботу з гнучким графіком, аби мати змогу сина забирати з садочка, щоб не сидів по 5 годин на день у підвалі.

Як подумаю: він такий маленький, а вже скільки довелося перенести… Мені від цієї думки боляче. Але знаю, ми це пережили. А все, що нас не ламає, робить нас сильнішими.

Стараюся все робити, аби син змалечку розумів, що таке життя. Щоб не лякався, а знав, як правильно поводитися у складних ситуаціях. Щоб ріс справжнім козаком, був готовим до будь-яких випробувань, не падав духом і не втрачав надію. Аби був ще сильнішим за мене. Ніколи не можна здаватися.

Що дає вам сьогодні сили, пані Інно? Що надихає?

Від зневіри і втоми рятує природа. Надихаюся від навколишньої краси. Коли дізналася про ваш проєкт, дуже мріяла сюди потрапити. Карпати – найкращі ліки. Усамітнення, гармонія, сонечко, пташки співають, річка... І дитині намагаюся прищепити вміння знаходити і цінувати радість у дрібницях. Павлик каже: мамо, ти звернула увагу, що тут немає тривог?! Він на будь-які голосні звуки дуже чутливо реагує. Після перенесених стресів говорить погано, затинається. Має тривожність: вночі часто прокидається, погано спить. Був наляканий сильними обстрілами, мав енурез.

А тут – і творчі заняття, і заняття з психологом. А чого варті екскурсії! Це взагалі казка! В нашому місті не працюють ні аквапарки, ні зоопарки, ні дитячі розважальні заклади. Павлик тут, у Карпатах, просто ожив. Кожного дня тішить мене радісними емоціями. Впевнена, що враження про відпочинок у Яблуниці залишаться з ним назавжди.

Завдяки таким добрим людям, як спільнота Карітас, до нас повертається віра і впевненість. Людяність – наш спільний оберіг. Нас тут зустріли, як рідних. Прямо з потяга привезли, поселили. Смачно годують, добре до кожного ставляться. Це дає силу і надихає. І ти також хочеш віддячити комусь добром. Рідні не завжди так можуть ставитися до тебе, як незнайомі люди. Світ широкий. Життя дає нам уроки не просто так.

У кімнаті, де ми з сином живемо, маємо віконечко в стелі. Я його називаю – вікно в небо. І, буває, ввечері дивлюся, а з віконця того сонячне світло падає на мої іконки, які поставила на столі. І думаю: є світло, і буде воно завжди. І буде те віконечко, і настане мир, наші діти ростимуть у мирній країні. Я в це вірю. Українці заслуговують на щасливе життя на рідній землі!