Пожертвувати
ua en

«Добрих людей більше. Бачимо їх душею»

Подружжя незрячих – Оксана і Віктор із села Кузьмина Гребля на Черкащині – про виїзд із охопленої війною Донеччини, особистий досвід долати труднощі, силу людської підтримки й оптимізм, який перемагає відчай

«Разом 12 років. І як виглядаємо – загадка для нас обох…»

До повномасштабного російського вторгнення вони жили в місті з прекрасною назвою – Мирноград. Сюди – на Донеччину, батьківщину своєї дружини Оксани, Віктор перебрався понад 10 років тому.

Сьогодні Оксані – 50 років, Віктору – 53. Познайомилися в одеському Інституті очних хвороб ім. Філатова. Обоє втратили зір у дорослому віці: Оксана – через трагічний випадок (на жінку напали невідомі, обливши кислотою), Віктор – унаслідок інфекційного ураження очей. «Медсестра опікового центру, де я лікувалася, підвела Віктора до мене, поклала його руку на мою і сказала: знайомтеся», – пригадує Оксана. Розповідає, як лікарі наполегливо намагалися врятувати її очі: дев’ять складних операцій, тривала виснажлива реабілітація. І важке прийняття реальності: здатність бачити втрачено назавжди. Жінка зізнається, що довго ні з ким не хотіла спілкуватися. «Віктор був наполегливий і делікатний водночас. Приходив просто поговорити. Коли відчував, що не маю настрою – мовчки йшов собі. Вмів бути дотепним, підбадьорював мене. «Їдьмо до мене на Черкащину гусей пасти», – жартував. Потім ми роз’їхалися, кожен до себе додому – і продовжили спілкуватися через телефон. Швидко збагнули, що нам цікаво разом і хочемо бути поруч», – посміхається моя співрозмовниця.

Весілля мали скромне, але душевне: з квітами, свідками, невеликим почастунком для друзів. Рідних поставили перед фактом: пішли до ЗАГСу, розписалися, а вже потім оголосили про цю знаменну подію. Не всі розуміли і схвалювали їхнє рішення, навіть найближчі. Бо люди – це завжди люди…

Віктор народився в Криму, 19-річним переїхав із батьками до Кузьминої Греблі на Черкащину. Про Крим згадує часто, як про райське місце на землі. «Клімат чудовий, море, ліси… Дитинство, юність мої там минули… Друзі, спільні походи. Весело було». У селі на Черкащині працював на фермі трактористом, мав хобі – розводив голубів. Був майстром на всі руки. Таким залишається і нині, попри те, що не може бачити, все робить своїми руками.

До трагічного випадку Оксана працювала продавчинею. Душа товариства, весела, легка на підйом. Мала багато друзів, але після того, як сталося лихо, багато хто з них зник із горизонту. «Я їх не засуджую, значить – такі з них друзі», – резюмує Оксана.

Разом 12 років, але ніколи один одного не бачили… «Це така нездійсненна мрія – дізнатися, як виглядає мій чоловік, – посміхається співрозмовниця. – Подруга моя намагалася мені допомогти, пояснити. Але я так і не зрозуміла до кінця…»

Навколишній світ Оксана й Віктор відчувають нині на звук, дотик, завдяки уяві і спогадам. Так само – «на дотик» – вони відчули війну. І дотик той був пекельний.

«Ніколи раніше не розуміла, що означає вислів: волосся рухається на голові. Під час обстрілів це збагнула»

«Коли о 5 ранку 24 лютого 2022 року зателефонувала племінниця Віктора з Кузьминої Греблі і сказала: «Нас бомблять» - ми не повірили. Як бомблять? Хоча розмови про те, що буде велика війна, ми чули з 2014 року, – розповідає Оксана. – У Мирнограді віддалені вибухи лунали давно і регулярно. Але ми навчилися не звертати на них увагу.

Ми – незрячі, живемо «вухами». І пересування техніки трасою навесні 2022-го поруч з нашим домом я добре чула. Це було щось страшне: ти не розумієш – чи воно ліворуч, ти за будинком, чи ще тут, чи вже проїхало. Гудіння постійне на нерви дуже впливає. Пішла до лікаря, поскаржилася, що не можу спати. У відповідь почула, що в мене дуже бурхлива фантазія. Бо як я можу знати, що відбувається, якщо не бачу. А були такі моменти, коли друзі, знайомі казали: це добре, що ти всього цього не бачиш, бо то просто жах.

Ми приблизно знали, коли прилітає. Як правило, о 3-й ночі. Тож усі чекали, не спали до третьої. Прилетіло – все, можна лягати спати. Потім почали бомбити місто в 10-й ранку. Ну а далі – безкінечно… Біжиш вранці у магазин, щось купити – і бігом назад. Питної води не було – проривалися у приватний сектор, до криниці. А потім уже страшно стало виходити з під’їзду.

Коли перший великий «приліт» стався – пів школи рознесло. Так шкода, гарна школа була, незадовго перед там ремонт зробили… А коли поруч із нами, на шахту прилетіла ракета – то був кінець світу.

Вітя кричить: не надумай вставати. Лежу на підлозі, відповзла у дальній закуток. Так і лежали кілька годин, поки почули, що сусіди по під’їзду ходять. І тільки після того змогли вийти подивитись, що там…  А коли влучили КАБом, то нас там, слава Богу, вже не було...»

Вони кілька разів виїжджали з рідного Мирнограда на Черкащину – і знову поверталися. Все ж таки рідні стіни – навіть на дотик – найрідніші.

Але щоразу повернення було важким.

«Заїжджаєш у Донецьку область – і з’являється відчуття, що все чорне навколо. Я не кажу про вибухи, які постійно лунають. Жах відчуваєш на доторк. Ніколи не знала раніше, що це таке, коли рухається волосся на голові. Коли скальп ходить туди-сюди. І потім тут, у горлі клубком стоїть страх.

Коли ми спускались у підвал під будинком – туди, де люди консервацію зберігають, до нас навіть собаки забігали і трусилися від страху. Бо тварини дуже бояться вибухів. Ми ховалися від обстрілів у підвалі, але розуміли, що це не врятує… У страху ти не орієнтуєшся. Ти не можеш їсти, не можеш спати, скручуєшся, ніби втискаєшся в себе. І якщо будеш постійно в такому стані жити – ти ж можеш збожеволіти. Воно того не варте. Хоч би як шкода не було того майна, того дому, особливо, якщо ти 10 років збираєш гроші і робиш ремонт, а потім усе кидаєш… Але минає час і розумієш, що без цього всього можна жити. Головне – жити. Коли ти спиш спокійно, прокидаєшся спокійно…

Хоча додому все рівно хочеться… Кого не запитаю зі своїх знайомих, які виїхали – всі прагнуть повернутися. Та Мирноград нині – фактично зона бойових дій…  Залишилися одиниці – хтось своїх кізочок не хотів покидати, комусь просто немає куди їхати. Сьогодні дізналися про знайомого, він також незрячий. Був приліт – і його дім склався, як картковий домик. І він там так і лежить під завалами, бо в місті немає служб, які дістануть».  

«У відповідь отримали два сердечка. Все добре – сказали нам»

У Кузьминій Греблі подружжя мешкає в колишньому будинку Вікторових батьків – разом із татом Оксани, племінницею Надією та її двома дітьми. Чоловік Надії захищає Україну на фронті. Мама Оксани залишилася в селі біля Павлограда. «Забрала б її сюди – але хата тісна, місця мало на всіх, – пояснює жінка. – Ми хотіли тут, у селі, дім купити, але для такого, щоб із хорошими побутовими умовами, коштів поки нам бракує».

Оксана й Віктор розповідають, що самостійно ведуть господарство. Мають курей, гусей, котів. «Вітя і цвяхи забиває сам, і ремонтує, дрова пиляє, пічку топить. І навіть шити може. А я перу, готую, прибираю, консервацію на зиму заготовляю, – пояснює Оксана. –  Раніше мені окріп у банки допомагали розливати, а тепер наловчилася сама. Буває, запитують: як ти готуєш, якщо не бачиш? А я слухаю, як борщ кипить… Знаю, коли час вкидати овочі.

Купили нову електричну духовку – навчилася пекти шарлотку, торти. Ліниві голубці люблю готувати. Капусти нашаткували. Я шинкую – Вітя трамбує.

Часто куховаримо разом із Надією – ми дружно живемо. Єдина допомога, якої потребуємо – це сходити в магазин і доїхати в лікарню, якщо захворіємо».

Зі світом вони «спілкуються» через телефони – зі спеціальними голосовими програмами. «Наші телефони смс читають, і контакти записуємо голосом. Ось ви мені телефонували, я диктую: Юля, зберегти – і записую ваш номер. Пан Микола – бізнесмен із Києва, який ці телефони продає, також незрячий. То він із таким гаджетом і по навігатору ходить, і за кордон їздить. У нього і годинники, і ваги, і мультиварки, і пральні машини для незрячих є. Все це керується через телефон. Навіть рулетка є для вимірювання. Ми хотіли купити рулетку, але ще раніше така коштувала 5 тисяч гривень – дорого для нас… Єдине, що ми придбали – апарат для вимірювання тиску, з голосом. Ну і телефони - без них ніяк».

Та ще більше ніяк – без людей. «Ми дуже залежимо від інших, – продовжує жінка. –  Особливо, в незнайомому просторі. Якось у Мирнограді вийшла надвір ввечері, без палички і телефона. І втратила орієнтир. Сусід побачив, підійшов, провів мене додому.

Взагалі, добрих людей у світі набагато більше, ніж злих. Нам люди дуже допомагають. У дорозі, наприклад. Колись ми потрапили в заметіль, автобус наш стояв довго. То нам незнайомі люди допомогли кімнату в готелі зняти, каву нам купували, пиріжки, допомогли квитки купити.

«Як відчуваємо – добра людина чи зла? По розмові, голосу, – підхоплює Віктор. – Інтонація, навіть паузи в розмові кажуть багато. Душа відчуває, коли щось не те. По тому, як людина до тебе ставиться.  Кілька разів було так, що відчував щось неприємне. Але переважно – люди добрі, приязні. Розуміють, допомагають. Хоча я не дуже люблю просити. Стараюсь сам з усім справлятися».

Коли подали заявку на участь у проєкті «Родина Родині» – в успіх не дуже вірили, зізнається Оксана. «Довго збирали документи, оформлювали, чекали. І отримали у відповідь два сердечка: жовте і блакитне. Все добре – сказали нам. Навіть не сподівалися, що допомога прийде так швидко. На кошти від проєкту картоплі на зиму купили, дров заготовили, продуктів запасли.

Знаю, є люди, яким набагато важче, ніж нам… Нас мало хто сприймає як осіб з інвалідністю. Адже ми все можемо робити, не лежимо прикуті до ліжка. Але ніхто не задумується, як це – не бачити нічого, коли в очах суцільна чорнота. Спробуйте зав’язати очі і так пройти звідси до магазину.  Це дуже важко…

Дякуємо всім добрим людям, польським родинам за людяність і підтримку». 

«Немає нічого неможливого. Людині під силу все»

Знімати стрес, каже Оксана, їй допомагають книги. «Останнім часом підсіла на фентезі. Вітя мій сміється – в тебе то дракони, то ельфи. А я в той фантастичний світ занурююся і менше думаю про погане та страхи. Раніше фільми різні дивилась, музику слухала, а зараз – тільки казки».

А Віктор знаходить розраду у голубах. Має їх тільки п’ятеро сьогодні, але кожного знає на ім’я, розмовляє з ними, годує. «Що дає мені силу? Дружина… Характер мені її сподобався від самого початку. Ніжна, добра, лагідна, турботлива. Переживає за мене. Мрію маю одну - тихе, спокійне життя. Набридли вже ці війни. Хочеться, щоб люди жили в мирі, злагоді і радості. А  решта все буде. Було б здоров’я».

До того, як втратила зір, каже Оксана, вона любила дивитися передачі про подорожі. «Океани, острови, далекі країни, розкішна природа… Світ чудовий. Тільки люди цього не цінують… А зараз читаєш – ураган, торнадо, пожежі. А все тому, що людина втручається у світ природи. Невдячні ми… Але я вірю в краще завжди. Життя триває. Ніколи не треба опускати руки.

А ще знаєте, який метод добрий? Перевертати ситуацію навпаки, в усьому негативному шукати позитив. Казати: поглянь, як добре, тобі пощастило. Ми так і намагаємось «перевертати» різні складні моменти, ставитись до всього з гумором. А як без цього?

А ще, коли чимось зайнятий – то забуваєш, що ти не бачиш. Немає нічого неможливого. Людина до всього звикає. Їй все під силу».

31 січня 2025
Пожертвувати
Система Orphus
Переверните устройство для лучшего отображения