Коли бомби летять і стіни тремтять, онук просить: «Бабусю, почитаймо «Отче наш…»
Історія родини з Харкова – як дзеркало важких воєнних буднів, тривог, надій і мрій, що дають сили вірити у перемогу добра над тотальним злом
«Він стріляв з-за рогу, а люди чекали на хліб…»
«Артемко зараз вийде і вас проведе», – каже телефоном пані Тетяна. Чекаємо внизу під дверима багатоповерхівки одного зі спальних районів Харкова. За якусь хвилину піднімаємося всі разом ліфтом на 9 поверх. «Був сьогодні в школі?» – розпитуємо нашого маленького провідника. – «Так, на двох уроках. Інші маю онлайн», – відповідає Артем. «Ходиш до школи в метро?» – «Так. Двічі на тиждень. А три дні навчаюся з дому».
Усміхнена привітна жінка відчиняє двері і запрошує нас до оселі. З гарною зачіскою, легким макіяжем. «Чепурилася, бо ж чекала на гостей. Але трохи не встигла», – сміється, виймаючи тоненький бігудь, який дивним чином «загубився» у волоссі. У тісненькій двокімнатній квартирі прохолодно. Світло – тьмяне, приглушене. Пані Тетяна пересувається з допомогою складних універсальних милиць – «ходунків». Самостійно жінка майже не ходить.
Тетяні Анатоліївні – 71. У Харкові живе від народження. Має двох синів. Восьмирічний Артемко – дитина молодшого сина, до великої війни жив з батьками у Балаклеї.
«Коли почалася війна, Харків бомбили сильно, дуже лячно було – гради летіли, я одного разу нарахувала 24 снаряди, – пригадує події лютого 2022-го пані Тетяна. – Летять, один за одним, хвости такі вогняні… Видовище страшне і незвичне водночас. Я дивилась, як зачарована… Знаю, що небезпечно, а не можу відійти від вікна. Наступного дня прилетів бомбардувальник. І так низько летів, що на крилах надписи можна було розгледіти. Скинув бомбу за три вулиці від нашого будинку. Школу там розбомбив, будинки поруйнував. А мене вибухова хвиля тоді так кинула, що я опинилася під диваном. Буквально «запакувало» у вузеньку щілину між підлогою і канапою. Ніколи б сама не змогла туди залізти.
І почалася окупація… Рашисти з танками вже під вікнами у нас стояли. На власні очі бачила, як один із окупантів, вдягнений у цивільне, на перехресті руками махав. Я внизу, біля будинка чекаю, ліфт не працює, додому піднятися не можу. А люди в черзі за хлібом стоять. І бачу, як той російський окупант підійшов до машини, дістав автомат і з-за рогу у напрямку дороги дав три черги. Щоб ніхто його не бачив. Лякав. А люди як стояли за хлібом, так і далі продовжили стояти… Не розійшлися. Коли розповідають про війну 1941-го, що люди стояли годинами за хлібом, то у нас так само. І хліба не було… Він стріляв, танк повз промчав, а люди чекають хліба. Жах. Ця картинка досі стоїть перед моїми очима…»
«Інвалідність отримала на роботі. Чоловік мене виходив»
Розмовляємо у вітальні. Артемко складає конструктор і до нашої бесіди не дослухається. Але коли бабуся хвилюється, питає, чим може їй допомогти. Приносить склянку води. Пригадувати події тих днів пані Тетяні досі дуже важко.
«…Ніхто не знав, що робити, куди бігти. Дзвоню синам: вивозьте дітей. А Балаклею вже окупували. Сина окупанти забирали «на підвал». Як він звідти вирвався, як вони виїхали – не знаю… Не розповідають мені, щоб не травмувати, – зітхає жінка. – Заїхали в Харків по мене. Кажу, не поїду нікуди, бо і ходити не можу, погано мені, до машини не дійду. Поїхали вони з дітьми на Західну Україну, були там якийсь час. Що потім сталося з їх родиною, чи посварилися, чи розлучилися – не знаю… Але рік тому Артемка мені привезли – він маленький такий, худий був… До школи не ходив, чомусь його до першого класу не віддали. А сина мого, Артемкового татка, мобілізували. Просто на дорозі зупинили, коли дитину віз до Харкова. Важка ця історія, заплутана, мало що розумію… Одним словом, ми тепер живемо тут удвох. Артем – мій найбільший помічник, розрада і підтримка».
Тетяна Анатоліївна багато років пропрацювала на заводі Хартрон, інженером технічних систем. «Тепер уже можна про це говорити, а тоді підприємство було «закрите». Який відділ чим займався – ніхто не знав. Усе засекречене. Щось із космічним виробництвом пов’язане. Чи подобалася мені моя робота? Раніше так питання не стояло. В 1970-ті було слово: треба. Так нас виховували. Батько у мене дуже строгий був. З війни прийшов, нерви мав розхитані. За непослух бив дітей солдатським ременем. Страшно згадати. Затятий сталініст. А чоловіка мені Бог послав доброго… Душа в душу з ним прожили. Я коли на роботі впала і сильно пошкодила ногу, до праці далі продовжувала ходити, бо лікарняний не давали, відмовлялися визнавати травму виробничою. І так доходилася аж до інвалідності. Паралізувало, 5 років лежала, встати не могла. Чоловік мене виходив… Був біля мене весь час. Наприкінці грудня 2014-го забрав нарешті додому з реанімації. Увечері, майже перед самим новим роком, вийшов по хліб і заодно, каже, машину прогрію. Вийшов. Присів біля машини – і все. Раптова смерть. Секунда – і немає людини. Для мене це травма така, досі від неї не відійшла…»
«Нехай кожне наше «дякую» додає польським доброчинцям сили. Вони – люди з великими серцями»
Підтримку від українсько-польського проєкту «Родина Родині» пані Тетяна називає чимось «справді неймовірним, що сталося з нею за весь час війни». Заповнювала форму на участь – не вірила до кінця в позитивне рішення. «Бо потребуючих нині багато…». Коли отримала від Харківського осередку «Карітас-Спес Україна» повідомлення, що їх з онуком взяли до проєкту,– плакала від радості. Довго не могла погамувати хвилювання. «Хоча рідко плачу, а тут просто мене так розчулили…»
За отримані від проєкту кошти жінка купила зимові чобітки – собі й Артемкові. «Он там вони, в коридорі стоять». А також теплий одяг. Комунальні послуги оплатила, та головне – за електроенергію, щоб «світло не відключили». Хотіла якнайшвидше погасити борг, бо коли взимку холодно – без обігрівача ніяк. Ліки онуку купила і деякі – собі. Онук зараз проходить обстеження в «Охматдиті», має рекомендації на лікування від психіатра. «У дитини нервовий тик. Після обстрілів так злякався, що перестав розмовляти, – пояснює жінка. – Три дні під ковдрою у погребі сидів. Не може того забути. Лікарі його оглядали, логопед із ним працювала. Психіатр виписав рецепт на ліки, але я подивилася, скільки вони коштують, то злякалася. Закрила цю тему. Дорого для нас. Артемчику, покажи но откриточку, яка нам допомагає!»
Хлопчик приносить маленьку листівку з молитвою «Отче наш….»
«Один чоловік у Карітасі дав, – пояснює співрозмовниця. – Сказав Артемчикові: коли тобі буде дуже страшно чи сумно, бери цю листівку і читай. Я про це не знала, вони удвох розмовляли. Якось уночі, коли дуже гупало і було моторошно, онук каже: бабусю, де моя листівка? Минуло чотири місяці – і він про неї згадав… Ми ввімкнули світло, я прочитала молитву раз, другий. Тоді кажу: а тепер ти читай. Знаєте… Я хоч і не дуже ходжу по церквах, але вірю, що є над нами сила велика, що Ісус нам допомагає та оберігає. Ця листівка з молитвою для Тьоми – його оберіг. Він прочитає – і не боїться.
Коли дрони чи ракети летять, у нас люстри в квартирі тремтять. Вікна прочиняю, щоб вибухова хвиля нас не зачепила. Якось «швидка» приїхала до мене, питають: як ви тут живете, у вас же будинок хитається від вибухів? Звикла, кажу. Страшне таке це звикання, знаю…
П’ять днів тому дуже лячно було. Вибух за вибухом. Я вийшла у коридор і стояла там, щоб бути напоготові. В такі моменти не думаєш ні про гроші, ні про документи, ні про одяг. Нічого не потрібно. Тільки б вийти з цього пекла живими. Тоді дрон-розвідник літав, його поруч із будинком збили. У нас тут, як кіно. Вийди, підійми голову – все побачиш: як дрони збивають, які кулі летять – червоні і білі…
Коли ми були з Артемом у Карітас-Спес, я хотіла до костелу зайти. Та не спитала, чи можна з моїми ходунками. Хочу туди з Тьомою піти. Обов’язково… Бо надію може дати тільки Бог. А мені надія потрібна, щоб Артемчика виростити і вивчити. Скільки мені вистачить сил – буду їх йому віддавати. Передайте, будь ласка, нашу сердечну подяку польським доброчинцям за підтримку, за їхні чуйні душі і добрі серця. За відкритість. Нехай наша надія їх також підтримає у важку хвилину. А кожне наше «дякую» додає їм сили».
…На прощання робимо спільне фото. Розмовляємо про мрії. «Моя мрія? – зітхає пані Тетяна. – Море… Так мрію сильно на тепле море потрапити. Або до санаторію. Щоб хоча б якийсь час мені на кухні не стояти, не готувати, а походити на масажі. Мені лікарі казали: ми не знаємо, як ви ходите. Щоб після такого паралічу стати на ноги – такого не буває. Але буває, як бачите. Є в мене заради кого ходити. І задля кого жити.
Що докучає? Найбільше – війна… І те, що майже немає людей. Розумієте... Я не з тих, хто дуже любить спілкуватися чи багато говорити. Але коли живеш, як у пустелі. Вийдеш – а людей не видно. Це страшно».
Артемко зізнається, що любить малювати. Показує малюнки, які підготував для тата. Чекає, поки той приїде з війни, щоб подарувати. А коли трохи підросте і малюватиме ще краще, то намалює портрет бабусі. Щоб була вона на ньому усміхнена і красива. Така, як сьогодні.
Проєкт «Родина Родині» РМ «Карітас-Спес Україна» реалізовує за фінансової підтримки Caritas Polska на території Харківсько-Запорізької Дієцезії та Львівської Архідієцезії. Проєкт надає допомогу українцям, які опинилися в складних життєвих обставинах унаслідок війни: має напрямок кеш-підтримки та грантової допомоги на розвиток власної справи.
Ми щиро вдячні нашим партнерам із Caritas Polska за підтримку цього важливого проєкту, за відданість добрій справі, відкритість і небайдужість!
