Пожертвувати
ua en

«Коли в твоє місто, в твою країну прийшов ворог, який хоче вбити твоїх рідних, ти не маєш іншого вибору, окрім єдиного: іти і їх захищати»

Мама загиблого на Донеччині Даниїла Сичова – про те, яким був її син, за що боровся і про мрію, яка допомагає їй сьогодні повернутися до життя

Він писав вірші і захоплювався фотографуванням. Здобув освіту юриста і працював баристом. Любив пригощати смачною кавою рідних, друзів, дарувати іншим миті насолоди. Допомагав тим, хто в потребі. Він любив людей, любив цей світ. Мріяв відкрити власну кав’ярню. Але коли 24 лютого 2022 року в його рідному Маріуполі пролунали перші вибухи російських бомб і ракет, не вагаючись став на захист свого міста і країни. Він віддав своє життя за Україну. 12 вересня 2023 року Даниїл Сичов загинув у битві під Андріївкою на Донеччині. Йому  було лише 23 роки…

Тільки у листопаді рідні змогли провести Воїна в останню путь. Місце його останнього спочинку – на військовому кладовищі в Житомирі – поруч із побратимами, які полягли, захищаючи волю і незалежність України.

…На могилі Даниїла горить лампадка. Її запалює мама. Пані Тетяна щодня приходить до свого сина. Ділиться з ним своїми думками, відчуває його незриму підтримку. Вона знає, що її Даня продовжує жити у серцях тих, кого він любив. І що наша Перемога, про яку мріяв, в яку вірив і яку так самовіддано наближав, неодмінно настане. 

–  Я родом із Житомирщини. Після завершення школи поїхала на навчання до Харкова, потім 42 роки жила і працювала в Маріуполі. Там зустріла свого майбутнього чоловіка. Одружилися, народили 5 дітей  – трьох прекрасних синів і двох доньок. Маємо п’ятеро онуків, – розповідає пані Тетяна. – Ми були щасливою родиною, мирно жили в нашому місті, доки не прийшла війна.

Старший син, Ігор, із дитинства присвятив себе служінню людям у потребі – бідним, сиротам, безхатькам. Прочитав історію про Франциска Ассізького – і вирішив стати його послідовником. Навчався в духовній семінарії, висвятився на католицького священика. Під час навчання мав перерву на чотири роки – коли почалася війна на Донбасі, був волонтером і воював в АТО. Сказав мені: «Мамо, у нашому домі війна. Хтось має піти від нашої родини захищати Україну».

Середульший син, Володя, дуже любить про когось піклуватися. Мріяв мати велику родину. Та коли одружився, Бог 12 років не давав їм із дружиною діток. Опікувалися дітьми-сиротами, працювали в християнській школі. А потім стали прийомними батьками для 8 дітей у дитячому будинку сімейного типу. А дев’яту – дівчинку – на так давно вдочерили. Вона кругла сирота, мама померла, коли Оксанці було 4 роки, а тато загинув під час першого обстрілу Житомира у лютому 2022 року.

Наша старша донька нині живе в Словаччині – виїхала туди з дітьми на початку російського вторгнення. Молодша, Люда, також виїжджала до Польщі, разом із  донею Лізочкою, але повернулися. Зараз мешкають з нами тут, у Житомирі.

А найменший наш син, Даниїл, з перших годин війни став на захист Батьківщини.

Якими вам запам’яталися ті перші години війни в Маріуполі?

-Як передати словами, коли летить ракета, падає буквально за сотню метрів, і ти у вікно бачиш, як горять будинки? Світанок 24 лютого раптом перетворився на пекло… Ми жили неподалік заводу «Азовсталь», поруч була військова частина полку «Азов». Все навколо вибухало, палало. Було дуже страшно. Події розвивалися надто стрімко. Від обстрілів ховалися у погребі, в бетонній ямі, яку колись облаштували для зберігання картоплі. З нами жив хлопець з інвалідністю, Даня. Не ходив, був лежачим. Високий, кремезний. Ми не могли його носити туди-сюди, тож разом просиділи у тій холодній ямі 10 днів. Вікна в будинку повилітали, навколо були вирви від бомб, земля здригалася від вибухів. Але Бог нас захистив… Знайомий священик допоміг перебратися у підвал церкви у центрі Маріуполя. Ми бачили все… Як бомби падали і нищили цілі під’їзди… Згорілі тіла… До нас у підвал приходили люди і розповідали, як російські літаки безперестанно скидали бомби на їхні будинки, а пожежі вже просто не було можливості гасити… Так, Господь нас зберіг. Все згоріло, залишилася лише невелика частина будинку, під якою був наш підвал. Ми пережили в Маріуполі 50 днів окупації. Дивом вижили. Пройшли фільтрацію: це було жахливо. Бруд, хворі люди на матрацах, які не можуть рухатися… Інваліди, каліки… Молоді хлопці, яких окупанти перевіряли «на лояльність», знущалися у підвалах. Усе це пройшло перед нашими очима. Про це можна довго розповідати, романи цілі писати. Це було нестерпно. Міста нашого більше немає.

Та я не боялася за себе. Мої найбільші переживання були в той час за сина, за нашого Даню.

Пані Тетяно, ви розповідали, що Даниїл пішов до військкомату у перший день війни…

–Так, останні кілька місяців перед початком російського вторгнення Даня працював на «Азовсталі». Якраз був на нічній зміні. Зателефонував на світанку: мамо, збери мої речі у наплічник Ігоря, і нехай тато піднесе мені на прохідну. Я йду до військомату. – Як? Чому, сину? – Війна, мамо.

Він ніколи не був на військовому обліку, ніколи не тримав зброї в руках. Тільки в тирі стріляв колись, влучно. Але це таке юнацьке захоплення, як у більшості хлопчаків. Я плакала, просила – синочку, ну чому ти йдеш, залишся, ти ж не військовий. Він пішов. Але знаєте… Коли мій син загинув, я почала читати його листування в телефоні. Думаю, він не ображається на мене. Тим паче, це листування дружнє, ділове, у нього не було коханої дівчини. І ось я читаю його розмову з приятелем. Він теж Даниїл, молодший на 5 років, сирота. Мій Даня ним опікувався, допоміг йому вибратися з Маріуполя, а потім перебратися до Німеччини і там влаштуватися, хотів також перевезти туди його батьків, але не вийшло… І ось цей Даня молодший пише моєму сину, який щойно перейшов служити у 3-тю штурмову бригаду: «Ти такий відважний, ти тепер, мабуть, будеш нас зневажати, що ми повиїжджали, що не воюємо. Але ж ти розумієш, кожна людина має право вибору, не всі можуть воювати…»  І  я була вражена, коли прочитала відповідь сина: «Знаєш, Даня… Можна вибирати собі друзів, дівчину, можна вирішити, одружуватися чи ні, створити власну сім’ю чи ні. Врешті-решт, кожна людина вибирає, вірити в Бога чи ні. Але коли у твоє місто прийшли вороги, щоб його знищити, вбити твоїх рідних, у тебе немає вибору. Я мусив піти, аби їх захистити».

Дуже важко читати ці рядки…

Я по-новому пізнаю зараз свою дитину. Коли перечитую його вірші, есеї, передивляюсь його фототворчість, я відкриваю для себе свого сина.

Яким він був?

–Даня народився, коли я мала 40 років. Важка вагітність, складні пологи. Він був гіперактивною дитиною. Таким, знаєте, «моторчиком». Наша сусідка казала мені, сміючись: у вашого хлопчика стоїть три постійно заряджених батарейки. Він не ходив, а бігав. Не їздив на велосипеді – він на ньому мчав. Завжди мав подряпини, постійно їздили з ним у відділення дитячої хірургії, щось зашивати після травм. Був дуже, дуже рухливий. Коли вчителька просила в класі допомогти повісити штори на вікна, то він, завершивши справу, не стрибав униз із підвіконня – йому обов’язково треба було зробити сальто. Дуже любив дружити. Зі старшим братом, Ігорем, вони були дві рідні  душі, які знайшли одна одну. Дитячими секретами, віршиками з ним ділився. Даня був дуже вразливий. Не любив зла. Коли я читала йому, маленькому, казку про Колобка, просив: «Зупинись, не кажи такого! Колобок хороший, це лисиця зла, прожени її!» Я дивувалася, бо багатьом діткам читала цю казку, і ніхто так не реагував на сюжет.

Коли трохи підріс, із Ігорем вони читали разом твори Толкієна. І Даня так само казав:  зупинись, не продовжуй, я не вірю, що так може бути. Хороші люди повинні жити. Він дуже переживав і гірко плакав за кожним позитивним героєм, який гинув.

Часом мені здавалося, що він шукає не тих друзів, яких би мені хотілося. А потім я зрозуміла, що так він допомагає людям, які нікому в цьому світі не потрібні: покинутим, тим, хто не має батьків. Для мене це відкрилося, коли Дані був 21 рік. І коли читаю нині його листування, я дивуюся, як багато доброго моя дитина встигла зробити за своє коротке життя. Про це важко говорити, але… Після його смерті ми знайшли написаний ним від руки папірець, де син  просив потурбуватися про своїх друзів. «Якщо ви це читаєте, це означає, що я загинув. Прошу вас, не забудьте допомогти ось тому, заповідаю вам пам’ятати про цю дитину…»  Хтось із них був хворий, хтось дуже молодий, самотній, і він навіть після смерті думав про них.

Коли дізнався, що батьків його друзів не вдалося евакуювати з Маріуполя, і вони дуже бідували, знайшов канали, через які перераховував їм власні кошти, щоб ті люди могли їжу купити. Але завжди просив – скажіть, що це гроші від їхнього внука чи внучки…

Я читаю історію життя мого сина. І вона мене вражає. Я приходжу до нього на могилу і кажу: сину, я тебе не знала, яким ти був, я не знала всієї глибини твого серця, глибини твоєї думки, яка була в твоїх творах, і тієї любові, якою ти ділився з людьми.

Його бойові побратими – всі старші. Кожен казав про нього  – мій  молодший брат Даня. Він спочатку служив у Маріупольському батальйоні, потім разом із більшою його частиною перейшов у Бахмутську тероборону. Його любили обидва батальйони. Він міг проникати в проблеми інших людей. Міг зателефонувати дружині побратима, коли бачив якусь непросту ситуацію, і попросити – подзвоніть до чоловіка, поговоріть із ним. Міг підбадьорити словом побратима. Завжди знав, коли в кого день народження. Дівчата – військові, які служили разом із Данею, знаходили букетики квітів на своїх подушках. Вони мені зараз це розповідають. Кажуть – він був душею товариства.

І мріяв мати власну кав’ярню?

–Так, то була його любов. Він працював у кав’ярні – спершу в Боярці на Київщині, коли навчався в Києві. І то була перша кав’ярня, яку я відвідала в своєму житті. Я якось не звикла до такого… Завжди в домашніх клопотах, діти, робота. А Даня мені: мамо, ну пішли, там дуже гарно, тобі сподобається. Завжди мені приготує капучино, сердечком зверху або квіточкою прикрасить… А потім, коли повернувся до Маріуполя, також пішов працювати баристою. І якось поділився зі мною, що хотів би мати власну кав’ярню. Вже тоді я хотіла підтримати сина. Але коштів не було, зарплата невелика. Він тому і пішов на завод працювати, щоб заробити на власну справу.

Тепер я думаю про те, що ми обов’язково втілимо мрію нашого Дані. Ще не зовсім уявляю як, але це буде кав’ярня – затишне місце, де зможуть зустрічатися ті, хто потребує підтримки. Ветерани війни. Ті, хто шукає споріднену душу. Таким був наш син – він хотів пригорнути кожного. Я хочу, щоб його мрія здійснилася – і допомагала іншим.

І я  хочу подякувати Богу за ті руки, які нас підтримали. Тут, у Житомирі, куди ми приїхали, вирвавшись із пекла Маріуполя, добра родина Смирнових надала нам своє житло, де ми мешкаємо досі, абсолютно безкоштовно. Окремо дякую за допомогу Релігійній Місії Карітас-Спес Україна і Карітас Польща. Підтримка, яку ми мали від проєкту «Родина Родині», стала рятівною для нас. З Маріуполя ми вирвалися без нічого. В чому були одягнені, в тому й поїхали. Я казала: сину, ну як ми поїдемо, куди? Голі, без одягу, без житла, без коштів.  Але Господь через добрих людей нас підтримував і захищав. Тому що Бог завжди діє через людей…

Ось уже два роки, як триває війна, як Україна виборює важкою ціною своє право на незалежність. Що ви відчуваєте?

–Війна – це страшно. Вона знищує будинки, міста, знищує людські світи. Війна знищує цілі покоління ненароджених людей. Там, на кладовищі, де похований мій син, лежать хлопчики 17, 18 років. Я порахувала, що майже 75 відсотків серед полеглих – ті, хто не мають 30 років. Діти, молоді люди пішли, не народивши власних дітей… Це покоління, яке мало б розбудовувати нове життя. І як ми бачимо нині, йдуть найкращі люди. Можливо, вони поклали початок нашої перемоги. І це те, що нас зараз підтримує.

Даня був добрим воїном. Сміливим воїном. У серпні 2023 року, в одному з боїв, був поранений, у нього згоріла форма. Він нам нічого не сказав про поранення. Лише попросив зібрати кошти на новий військовий одяг. Зазвичай сам усім допомагав, а це був випадок, коли попросив про допомогу. І зміг придбати нову форму незадовго до того останнього штурму під Андріївкою… 10 вересня він зробив фото в новій формі і надіслав нам. Дивлюсь на цей знімок… А влучання було у голову. І смерть, швидше за все, настала миттєво. Я хочу вірити, що йому не було боляче, що він нічого не зрозумів… Ми змогли забрати тіло свого сина лише на 50-й день після його загибелі.

Знаєте… Я завжди була пацифісткою. Мій син своїм життям, своїми вчинками навчив мене, що зі злом потрібно боротися. Я людина глибоко віруюча. Не пам’ятаю, який це був день після загибелі Дані, я пішла до Кафедрального собору Святої Софії в Житомирі, поставила свічки, помолилася. 

А потім…  поставила свічку за душу тієї людини, яка вбила мого сина. Я думала, що не зможу цього зробити. Це вийшло мимоволі. І коли я це зробила, мені стало дуже легко. Я помолилася за цю душу, щоб Господь, якщо це можливо, дав їй покаяння, простив їй. Потім докупила ще одну свічку – поставила її за росіян, щоб вони покаялися, і попросила Бога про закінчення війни. Потім пішла до фотоательє і надрукувала портрет Дані, де він усміхнений. Приїхала додому і задонатила дуже велику суму на ЗСУ. Сказала подумки, звертаючись до ворогів – хлопці, я молюся за ваші душі. Але якщо ви не хочете залишити нас у спокої і повернутися до себе додому по-доброму, тоді – вибачте… Мій син на початку війни сказав: ми будемо захищатися. І ми продовжуватимемо справу нашого сина, будемо захищати нашу землю, допоки живемо.

***

 

Море забутої туги,

Море на краю світу,

Там місто заводів

І сірого диму.

Повите туманом життя проминущого

Між вулиць примарних, пустих, мовчазних,

Без сну, без сну…

Воно за далекою даллю

То чайкою в небі,

То в трубах щуром.

 Я начебто з вільної клітки дивлюся

У простір далекий землі піднебесної.

За морем, за полем.

А я іще тут.

Вірш Даниїла Сичова.

23 лютого 2024
Пожертвувати
Система Orphus
Переверните устройство для лучшего отображения