«Коли ворожий дрон над тобою летить, а ти не знаєш, чи добіжиш до наступного дерева…»
Учасники проєкту «Родина Родині», подружжя ВПО з Донеччини, – про життя неподалік зони бойових дій, гіркі втрати і надію, про мрії і людську небайдужість, завдяки якій тримається світ
«Люди тут добрі, чуйні, розуміють нас, намагаються підтримувати, як можуть. І відносно спокійно в Харкові – порівняно з тим, що ми мали вдома, особливо останній рік. Але додому все одно хочеться. Це найбільше, про що мріємо – побачити рідний дім, повернутися», – кажуть Олена і Валентин Каменецькі.
Своє рідне місто – Костянтинівку на Донеччині – подружжя вимушено залишило на початку липня цього року. До останнього не хотіли покидати дім. Від 1998 року будували його власними руками, плекали сад, обробляли город… Мали свій світ. Але цей світ зруйнувала війна.
Розмовляємо в будинку на околиці Харкова, який подружжя орендує з літа. Старша донька у Вінниці – виїхала з Костянтинівки рік тому. Син – студент, навчається в Харкові на програміста, мешкає в гуртожитку. «Тепер хоча б маємо з дітьми стабільний зв'язок, бачимося частіше, можемо щодня спокійно по телефону поговорити, – каже пані Олена. – А вдома мусили перебіжками, остерігаючись дронів, шукати місця, куди ще якось досягав мобільний зв'язок. Кожного разу це були розмови зі сльозами. Діти благали: виїжджайте, у нас же, крім вас, нікого немає…»
Валентин Петрович понад 20 років трудився у місцевому АТП. Коли після 2022 року підприємство повністю зруйнували, перейшов працювати у Костянтинівський міськгаз. На роботу працівників підвозив автобус. Одного разу чекали транспорт на зупинці – поруч прилетів російський дрон. Вибух. Осколками чоловіку посікло ноги… «Після цього нас на роботу вже возили в броньовику, – розповідає пан Валентин. – І так, виходимо після робочого дня, набиваємося в той броньовик, як оселедці в діжку, їдемо… Але до самого дому – а мешкали ми на окраїні – нас не підвозили. Пішки сам мав дійти. Дрони часто кружляли над головою …»
Пес Тоша слухає розповідь своїх господарів уважно. Він також міг би повідати, як важко жилося під постійними обстрілами. Якби міг говорити… «Передчував приліт кожного разу. Ховався під подушку, на очах – сльози. Якщо собака так реагує, то що про людей казати», – зітхає пані Олена.
Все життя жінка працювала в школі техробітницею. Любила свою роботу. З початком великої війни, коли навчання перейшло в онлайн, школа стала осередком гуманітарним: сюди привозили людям воду, якої в місті не було, роздавали продуктову допомогу, одяг. А потім у школу прилетіла ворожа ракета… Пані Олена отримала поранення в голову від віконного склопакета, яке вирвало з важкою рамою…
Чи мали змогу евакуюватися раніше? Так, але… «Це в телевізорі про евакуацію так добре розповідають: приїхали, забрали… Але ти можеш взяти лише сумку з документами, а підвезуть до автобуса на вокзалі чи до авто – куди далі, ніхто не знає… Безвихідь. І ні пса, ні кота з собою не візьмеш. А як їх залишити самих у місті, де все нищать?» – міркує пан Валентин.
Але після того, як 24 червня протягом 5 хвилин двічі прилетіло на межі з сусіднім городом, зрозуміли: зволікати далі – біда. «Ні вікон, ні дверей не лишилося, стелі попадали, шифер від сусідчиної хати прямо в спальню до нас летів. Це було дуже страшно», – пригадує пані Олена.
Їхній старенький «москвич», який стояв у винограднику біля дому, дивом уцілів. Зібрали в нього останні речі, що збереглися неушкодженими, взяли собаку, троє котів – і вирушили, на свій страх та ризик. Добре, що ранок був тоді туманний, дрони не літали… Донька допомогла знайти житло. «Поки господиня за кордоном – можемо тут жити, – пояснює наш співрозмовник. – Як далі буде – невідомо. Але тут спокійніше, хоч також обстрілюють часто. Вдома, коли над тобою дрон летить, не знаєш – чи добіжиш до наступного дерева… Добре, що роботу в Харкові пощастило знайти – в тролейбусному депо. Але зарплата невелика – 15 тисяч. «Чистими» – 13 тисяч, десять іде на оплату оренди та комунальні витрати. І як хочеш, так і викручуйся. Дружина влаштувалась на маленьке підприємство, яке випікає хліб, – формувальницею. Зарплата мінімальна, але добре, хоча б так».
«Зате на роботу ходжу з радістю, – додає пані Олена. – Колектив маленький, дуже добрий. Мені кажуть: ти так вписалася до нас, наче все життя з нами працювала. Щастя, коли поруч люди щирі, небайдужі».
А ось із соціальною допомогою – дуже складно. Внутрішнім переселенцям із Харківщини вона належить, а для ВПО з Донеччини у Харкові – чомусь немає… Куди тільки не зверталося подружжя – всюди відмова. «Ні Червоний Хрест, ні інші гуманітарні благодійні організації не підтримали нас, на жаль… А ми навіть одягу зимового не маємо. Після прильоту в дім уламки прямо в шафу попали, все посікли. Гарну куртку зимову мав – дірка величезна… Тому одягу майже не брали, коли виїжджали, бо цілого майже не лишилось», – каже пані Валентин.
Коли подружжя дізналося, що потрапили до українсько-польського проєкту «Родина Родині», зізнаються: розчулились до сліз. Бо якщо чуєш постійно відмову, а тут раптом – навпаки… «Нам ці кошти стали просто як порятунок, – посміхається пані Олена. – І продукти могли купити, і комунальні витрати покрити. Ми й так економимо на всьому. Вивчили вже, на яких базарах та в магазинах харківських продукти дешевші – туди і їздимо. Ми дуже вдячні за цю підтримку польським родинам!»
«Якби не війна, ми б також добре жили, – додає чоловік. – І якби хтось опинився у скруті – допомогли б, не задумуючись. Але нехай краще ніхто ніколи тієї скрути не зазнає. Нехай у кожної польської родини, яка ділиться з українцями своїми коштами, увагою, теплом, – усе буде добре. Бажаємо їм якомога більше радості, сміху щасливого, мирного неба!»
…На прощання робимо спільне фото. Тоша також охоче позує поруч: любить увагу та спілкування. «Скучає пес за домом, як і ми, – зітхає пані Олена. – Душа болить. Та батьківський дім повністю згорів після обстрілу, а наш… не знаю, чи хоч фундамент стоїть ще. Та все одно повернулися б, навіть на згарище. Бо дім – є дім. Коли б не ця клята війна…»
Проєкт «Родина родині» РМ «Карітас-Спес Україна» реалізовує за фінансової підтримки Карітас Польща на території Харківсько-Запорізької Дієцезії та Львівської Архідієцезії. Проєкт надає допомогу українцям, які опинилися в складних життєвих обставинах унаслідок війни: має напрямок кеш-підтримки та грантової допомоги на розвиток власної справи.
