«Кожна мить життя – велике диво…»
Різдво – час здійснення бажань і відчуття єдиної родини. Коли ми разом – ми не переможні, каже Інна Поліщук із селища Любар на Житомирщині.
«Родина Родині»: небайдужість і розуміння – найцінніший скарб
Інна народилася і майже все життя прожила у селищі міського типу Любар на Житомирщині: за винятком двох років, коли працювала продавчинею в Житомирі, і чотирьох років, коли була флористкою в Києві. «Любила компонувати і декорувати букети, але потім життя склалося так, що мусила повернутися зі столиці додому. І тепер мешкаємо разом із дітьми і моїм татом у нашому родинному домі», – розповідає жінка.
Інні – 36, її старшій доньці Анастасії – 13 років, молодшій Меланії – майже п’ять. «Молодша доня народилася на Меланки – 13 січня, тож сама «обрала» собі ангела-охоронця та ім’я», – посміхається Інна.
Дівчатка – мамині крила і розрада. «Вони різні: Настуня скромна, спокійна, делікатна. Така «витончена леді». Захоплювалася грою на синтезаторі, зараз любить малювати. А Меланія – повна протилежність: рухлива, активна. Наш маленький двигунчик».
Жінка виховує дітей сама. Хоча каже, що тато дівчаток підтримує родину, «допомагає, коли я мушу їхати на певний час до лікарні». Понад три роки Інна змагається з важкою недугою. Мала кілька курсів хіміотерапії, операцію, нині готується до чергового курсу лікування.
«Цьогорічні серпень і вересень видалися для нас особливо важкими: моє лікування, підготовка до школи, дитсадочка… Багато фінансових витрат, а доходи – невеликі. Через проблеми зі здоров’ям я працювати поки не можу. Тато пенсіонер, і хоч влаштувався на роботу, але коштів бракує постійно. Тож допомога від проєкту Родина Родині стала для нас як ковток свіжого повітря – вчасним і рятувальним. Окрім витрат на лікування, одяг і харчі, за кошти від проєкту підкупили також дров на зиму, мали змогу оплатити комуналку. Не знаю, як би впоралися без цієї підтримки …»
Але не тільки фінансовий бік допомоги має значення, каже Інна. Не менш важливий – моральний аспект. «Коли нашу родину долучили до проєкту «Родина Родині», я була зворушена до глибини душі і вдячна неймовірно. Увага, небайдужість у такі важкі часи, як нині, на вагу золота. Коли знаєш, що хтось турбується, думає про тебе – відчуваєш себе впевненіше і спокійніше. Велика вдячність від нас польським родинам, усім милосердним людям за підтримку українців. За велике серце і доброту».
«Не про таке дитинство для своїх дітей ми мріяли…»
Війна виснажує – і фізично, й морально. Повітряні тривоги, обстріли, страх… Вимкнення світла. Невідомість і постійні переживання.
«Майже три роки живемо в умовах війни. І якщо дорослі якось навчилися собі з цим радити, стримувати емоції, то дітям незрівнянно важко, – зітхає Інна. – Діти гостро реагують на повітряні тривоги… Діти знають, що таке – стояти в живих коридорах, коли наші захисники, наші герої повертаються додому на щиті… Намагаюся відволікати їх від важких думок. Коли повітряна тривога і ми в укритті або вдома (за правилом двох стін) – граємо з дітьми в «пальчики», розповідаю їм казки, намагаємось жартувати. Кажу: спокійно, ці вибухи – то працює ППО, наші воїни нас охороняють. Але діти все розуміють. Діти швидко подорослішали. Пам’ятаю, як у перший рік війни по Україні в один день ворог запустив близько 200 ракет. Забрала Меланію з садочка, зайшли по Анастасію в школу, йдемо швидко додому, а над нами раптом – ракети. І я намагаюсь заспокоїти дівчаток, розказую щось стороннє, а вони так серйозно: «Мамо, це крилата ракета над нами пролетіла…»
Коли діти чують вибухи, вони дуже бояться. Колись прийшла забирати Меланію з садочка – і почалася тривога. Світло вимкнули, малюки сидять у темному укритті, плачуть – і менші, і трохи старші… Не про таке дитинство для своїх дітей ми мріяли. Не про таке…»
Водночас діти відчувають свою відповідальність і причетність до важливих справ, каже Інна. Настя в школі з друзями плете маскувальні сітки для фронту. Інна ж робить свічки з воску, сувеніри (недавно це були черевички для Святого Миколая). Все це передають на благодійну лотерею, під час якої збирають на підтримку воїнів ЗСУ.
«Нехай вогонь Різдвяної свічки принесе нам надію на мир»
І попри все – життя триває… Життя в очікуванні змін на краще. І в передчутті свят, як от зараз.
Перед Різдвом Інна з дітьми прикрашають вдома ялинку, готують вертеп. На Святвечір запалюють свічку, накривають святковий стіл. Інна готує страви, дотримуючись традицій, які в її родині плекали впродовж поколінь.
«Різдво для мене – особливе свято, – ділиться жінка. – Ще з дитинства пам’ятаю цей неповторний настрій. Бабуся робила вертеп і нас залучала до процесу. Ми запалювали свічку, клали маленького Ісусика в ясла, і діти, й дорослі співали колядку. Дітьми ми охоче колядували. Пригадую, як любила до однієї бабусі в нашому селищі прийти колядувати на Різдво. Бабуся після нашої колядки виносила деко смачних запечених яблук з медом і горіхами – і пригощала нас. Досі перед очима, як іду з тими яблуками додому, така щаслива…
На Святвечір нині готую вареники з капустою, пісні голубці, рибу. Так, як це робила і моя бабуся. За її ж рецептом печу тертий сирний пиріг. А перша страва, звісно, – пшенична кутя з медом, горіхами і вишнями. Пригадую, коли бабуся заносила кутю до кімнати, ми сиділи за столом і мукали, як корівки, і пищали, як курчата, і гелготіли, як гусенята. Бабуся казала: коли кутя несеться до столу, усі звуки домашнього господарства мають звучати. Така казкова традиція. Магія…
Хоч через війну немає святкового настрою, та намагаюся шукати причини для радості. Мотивую до цього дітей. Робимо вертеп, прикрашаємо ялинку, готуємо святкову вечерю. Нехай ця вечеря буде скромною, але це буде наш святковий стіл. Різдво – це відчуття єдиної родини за спільним столом.
Що є моїм джерелом оптимізму? Я собі сказала: той час, що мені Бог відвів на землі, я проживу найщасливішою людиною. Я буду посміхатися, радітиму. Я перестала боятися. І я справді почала жити. Стараюся не зациклюватися на сумних думках. Ціную кожну мить.
Про що мрію? Про одужання. Чи вірю, що на Різдво трапляються дива? Так, безумовно. Взагалі, все, що з нами доброго трапляється в житті, – це диво. Те, що ми прокидаємося вранці, що ми здорові, що можемо поспілкуватися з добрими людьми, спокійно виконати свою роботу, – це диво. Нові знайомства, приємні емоції – диво. Взагалі, кожна хвилина життя – велике диво. А найголовніше в житті – це родина. Коли ми разом – ми непереможні.
Так, Різдво під час війни… Але колядки мають звучати. І Ісусик буде в яслах, і посміхнуться Марія з Йосипом, і збережуться традиції… І їх підхоплять наступні покоління.
І я бажаю нам усім: нехай Різдвяна свічка принесе мир і спокій, і щось таке душевно тепле, неповторне. І віру в дива.
***
Дитячі мрії
«Коли я виросту, хочу бути психологом, – каже 13-річна Анастасія. – Мрію допомагати людям у складних ситуаціях. Я знаю, що багато хто сьогодні потребує такої підтримки. Я буду добрим психологом». На запитання, про що мріє, Меланія обійняла маму і посміхнулася: «Я хочу бути з тобою!»
