«Мрію повернутися додому і привезти на рідну Луганщину свої вишиванки»

У межах грантової підтримки на розвиток власної справи українсько-польського проєкту «Родина Родині» пані Наталія з Коломиї придбала швейну машинку. Це допомагає їй втілювати задуми і творити. Жінка робить дивовижні речі. Шиє, вишиває, в’яже, виготовляє прикраси з бісеру. Це захоплення стало не просто віддушиною, а справою її життя. 

До Коломиї на Івано-Франківщині пані Наталія приїхала з Рубіжного Луганської області. З міста, якого нині – каже, зітхаючи, – на 80 відсотків не існує. Приїхала разом із донькою у березні 2022 року. «Не знаю, як ми сюди дісталися… Я була в шоковому стані. Три дні дороги – суцільні сльози. Плакала майже безупинно. Їхали в нікуди. Зупинилися в Коломиї, в цих краях жив мій брат, – оселився задовго до війни. Зараз моїй доньці 21 рік, а коли виїжджали, не було 18. Донька мала великі плани, хотіла відсвяткувати своє вісімнадцятиріччя вдома, з друзями. Війна все перевернула. Забрала наш дім, зруйнувала радість».  

Спілкуємося в шелтері для родин ВПО у Коломиї, де пані Наталія з донькою мешкають п’ятий рік. Виїжджати, покидати дім на Луганщині вони не планували. Але війна, окупація рідного міста не залишили вибору…

Коли вранці 24 лютого 2022 року на вулицях Рубіжного почалася стрілянина і якийсь дивний рух військової техніки, Наталія сказала собі: ми таке вже проходили в 2014-му. Думала, швидко все заспокоїться. Не вірила, що насувається масштабне лихо. Але бігла на роботу і відчувала, як місто переставало існувати на очах. «Людей на вулицях не видно, всі кудись ховаються, магазини зачиняються, – пригадує наша співрозмовниця. – А я була соціальним працівником, мала під опікою 15 літніх жінок. Вони замовляють купити їжу, а ти ідеш і не знаєш, що робити, бо магазини порожні. Було страшно. Спершу вдома сиділи. Ми мешкали на 7 поверсі дев’ятиповерхівки, і від вибухів будинок трясло так, що здавалося: ось-ось розвалиться. Почали спускатися в підвал, хоч він не був облаштований під укриття. Під час обстрілів огортало відчуття, що ці стіни зараз нас накриють. 9 березня в місті зникло світло, газ і вода. Надворі холоднеча, сніг лежав. Реальної ситуації в місті не знав ніхто. Подзвонив мій брат із Прикарпаття. «Наталю, – каже, – там в одного мого знайомого військового розбився телефон. Піди до мене додому, візьми мій старенький апарат і віднеси йому». Я так і зробила. І коли ми зустрілися, той чоловік запитав: «А ви маєте можливість виїхати звідси?». Та… не плануємо, кажу. І тоді почула фразу, яка стала вирішальною: «Тікайте! Їдьте у безпечніше місце. Бо зараз почнеться щось страшне». Повернулася додому, а знайомі збираються виїжджати, і пропонують взяти нас із собою. 10 хвилин на збори. Як зібратися швидко, що взяти з собою із колишнього життя? Взяли білі простирадла, на яких написали: Діти. Донька дуже просила забрати кота. Словом, кота ми зібрали повністю: його іграшки, корм, мисочки. (Посміхається). Донька взяла зі своїх речей по мінімуму, але все, що їй потрібне.  А я –  нічого… Боялася, що дорогою нас зупинять і розстріляють. Або повернуть назад. Тому вбралася в домашній одяг, в якому ходила в підвал. Тож і приїхала в Коломию, не маючи нічогісінько: від гребінця – до зубної пасти. Через пів години, як ми залишили місто, росіяни розстріляли блокпост. І всі машини, які там проїжджали в той момент, розстрілювали також. Коли я про це дізналася, мене накрила паніка. Батьки лишилися в Рубіжному.  Зв’язку з ними не було, вони не знали, що ми тікаємо. Тому і плакала всю дорогу. Єдине, що пам’ятаю з тієї поїздки через всю Україну: над дорогою стояли люди, які пропонували нічліг, чай, каву, печиво, канапки – все безкоштовно. Я вперше в житті таке бачила. Була розчулена неймовірно».

Тут, у Коломиї, пані Наталія також влаштувалася соціальним працівником. Роботу знайшла швидко, майже в перші дні по приїзду, і це допомогло швидше пізнати незнайоме місто. «Отримала адреси самотніх бабусь, якими мала опікуватися – і так знайомилася з Коломиєю: ходила, шукала потрібну вулицю, запам’ятовувала. Але працюю на пів ставки, хотіла б ще щось мати, та з роботою тут складно. Не знала, чим зайняти себе у вільний час. Почала потроху в'язати, щось шити руками. І мріяла про швейну машинку, яка б покращила мені процес. Так народилася думка відкрити власну справу».

Раніше, вдома, жінка шила час від часу речі своїм рідним. Мала стареньку швейну машинку. У Коломиї, несподівано для себе, почала вишивати. Вишила перші в житті сорочки – собі, чоловіку, доньці, пізніше – брату і племіннику. А коли дізналася про проєкт «Родина Родині» і можливість подати грантову заявку, одразу вирішила: скористається цим шансом!

Тепер, завдяки отриманому гранту, пані Наталія має сучасну, багатофункціональну швейну машинку – легку і дуже зручну. Швидко її опанувала, нині планує пройти курси, аби вдосконалити свої вміння швачки.

Донька закінчила школу, здобуває освіту ветеринара. Захоплюється малюванням, плете бісером, вишиває подушки. Займається волонтерством. І разом із мамою хоче навчитися шити тактичну білизну, щоб підтримувати військових на фронті. Свої сорочки-вишиванки пані Наталія реалізовує на місцевому ринку – у Коломиї є знаменитий базар народних промислів. Щось продає через інтернет, щось купують знайомі. Життя поволі налагодилося. Найбільший біль, ділиться пані Наталія, – відсутність нормального зв’язку з мамою. Щоб зловити мобільну мережу, треба виїжджати за межі Рубіжного, шукати потрібну точку. Раз на два тижні, якщо пощастить,  Наталія може почути голос мами, розпитати про життя. «А тато нас не дочекався… Помер. Мама тепер сама. Життя там дуже непросте. І як буде далі... Ніхто не знає».

Пані Наталія щиро вдячна польським родинам за підтримку проєкту, який допоміг їй налагодити нове життя. «Добре знати, що є такі небайдужі люди, які підтримують у біді. А Коломия стала для нас другим домом. Я, чесно кажучи, саме тут українською добре навчилася говорити. Маємо друзів, у шелтері нас багато – з різних міст. Живемо дружно. Та найбільша моя мрія – повернутися додому після перемоги і деокупації. Дуже хочу додому, дуже хочу до мами, хочу зайти в свою кімнату… І найбільше моє бажання – передати рідному місту свої вишиванки… Бо в нас такого на Луганщині не було. Або я про це нічого не знала. І мені дуже хочеться привезти ці речі додому, розказати землякам про традицію вишивання, показати, навчити. І далі займатися цим. Я так бачу своє життя після війни. Сподіваюся, наша  квартира вціліє. Надіюся повернутися. Ця надія мене і тримає».

Проєкт «Родина Родині», який РМ «Карітас-Спес Україна» реалізовує за фінансової підтримки Caritas Polska на території Харківсько-Запорізької Дієцезії та Львівської Архідієцезії, надає допомогу українцям, які опинилися в складних життєвих обставинах унаслідок війни. Проєкт має напрямок кеш-підтримки та грантової допомоги на розвиток власної справи.

Ми щиро вдячні нашим партнерам із Caritas Polska за підтримку цього важливого проєкту, за відданість добрій справі, відкритість і небайдужість!