«Найважливіше в нашій роботі – довіра»
Людям дуже важко прийняти те, що сталося. Набагато легше заборонити собі про це думати, – вважає психологиня Центру підтримки сім’ї Карітас-Спес Україна (КСУ) в Житомирі Вікторія Амелічкіна.
У Центрі підтримки сім’ї КСУ в Житомирі Вікторія Амелічкіна працює з людьми, які потребують психологічної підтримки. До неї звертаються ті, хто опинився в складних життєвих обставинах, хто переживає втрату; родини полеглих військових, родичі зниклих безвісти, внутрішньо переміщені особи. Звернутися за психологічною підтримкою до Центру, наголошує пані Вікторія, може кожен, хто того потребує.
«Найбільше звернень і запитів маємо в ситуаціях, коли людина переживає втрату, – розповідає психологиня. – Людей також турбують внутрішні конфлікти в сім’ї, особисті протиріччя, підвищена агресивність, тривожність. Війна впливає на людські емоції, думки, поведінку не найкращим чином».
Метод роботи психолога, за словами пані Вікторії, залежить від ситуації. В своїй практиці вона використовує метод арт-терапії, метафоричні та асоціативні зображення, звертається до пісочної та когнітивно-поведінкової терапії.
«Коли розбираємо, аналізуємо ситуацію, людина розуміє причину своїх емоцій, і потім ми з’ясовуємо разом, як рухатися далі. Цей процес тривалий і не простий.
Що для мене є найскладнішим у моїй роботі? Певне, стабілізація власного стану після всього почутого під час сеансу. Особливо, коли це стосується втрати близької людини та військовослужбовців, зниклих безвісти. Коли таких ситуацій кілька за день, вміння відновитися самостійно для мене, – справжній виклик».
Кожна історія з практики вражає по-своєму, каже моя співрозмовниця. Але за весь час роботи найбільш непростими, на її думку, були ситуації, коли матері втрачають своїх єдиних дітей. Особливо одинокі матері, які залишаються наодинці з непомірним горем. «З цими матерями я працюю роками. Такі люди потребують довічної підтримки. Сеанси у психолога допомагають їм стабілізуватися, знайти розуміння і прийняття себе, усвідомити і прийняти втрату. Хоча насправді дуже важко прийняти те, що сталося. Набагато легше заборонити собі про це думати», – пояснює Вікторія Амелічкіна.
У день, коли ми спілкуємось, пані Вікторія готується до сеансу арт-терапії з дружинами і матерями полеглих на війні українських захисників. «Роль таких занять справді дуже велика, – каже співрозмовниця. – Насамперед ці люди приходять на такі сеанси задля спілкування і підтримки. Кожна з них відчуває самотність, а тут, на заняттях, вона бачить таку ж матір, яка втратила сина, бачить дружину, яка так само переживає біль утрати. І відчуває, що вона не сама.
Що мене найбільше зворушує і дає силу? Динаміка. Коли людина приходить вперше, вона закрита, відчуває острах. Почувається, наче маленький їжачок, боїться поглянути, що відбувається навколо. Але навіть після першого заняття вона іде з посмішкою. Особливо приємно для мене чути, коли людина каже: я сьогодні вперше посміхнулася за декілька років, вперше відчула, що можу розслабитися і бути собою. Тому що, як правило, люди навколо не розуміють її стану, говорять шаблонні фрази на кшталт «все буде добре», «тримайся», «Бог з тобою». Але це не допомагає. Навпаки, часто тільки злить. Тут цих фраз ніхто не каже. Бо кожен розуміє, який підтекст цих слів. Що означає «все буде добре» для матері, яка втратила єдиного сина?»
«Які фрази радите в таких ситуаціях? – запитую. – Бо, правду кажучи, відчувається, що велика проблема для суспільства – налагоджувати діалог з тими, хто пережив велику втрату. Людина хоче зробити щось добре, підтримати, а не знає, зазвичай, як це робити правильно…»
«Найліпше запитати: «Як я можу тобі допомогти?», «Що я можу зробити для тебе зараз?» Ніколи не дізнаєшся цього, не запитавши, – пояснює психологиня. – Просто скажіть: «Можливо, тобі потрібна зараз моя допомога?» або «Ти можеш зателефонувати мені в будь-який момент, коли відчуєш потребу в моїй підтримці». Можливо, людина хоче, щоб її просто обійняли…
Є ситуації, коли, наприклад, мати згадала про свого сина – яким він був, що любив. Це такі дорогі для неї моменти пам’яті. І вона хоче про це поговорити. Послухайте її. Просто побудьте поруч. Найголовніше – бути щирим, бути собою, не вдавати те, чого немає».
Чи звертаються за психологічною підтримкою українські військові? Так, і найскладніше у роботі з ними, стверджує пані Вікторія, – довіра: «Військові – це люди, які не довіряють цивільним. Мовляв, що ти, дівчино, можеш розуміти про мій стан, якщо ти там, де я був, ніколи не була. І він правий. Допомогти військовому (так само у випадку з людиною, яка переживає втрату), може людина, яка розуміє, про що вона говорить. Я можу навчити методам, які допоможуть стабілізувати стан, відключитися, заземлитися. Але по-справжньому зрозуміти таку людину може лише той, хто пережив щось подібне. Є військові, які відкриваються на сеансах, не бояться проговорювати свої тривоги і сумніви. Зазвичай кажуть: я знаю, що ти там не була, але вірю, що ти мені допоможеш».
Наостанок запитую в пані Вікторії, як війна, за її спостереженнями, вплинула на життя родин. «Дуже сильно, на жаль, – відповідає. – Війна насамперед поділила українців: на родини цивільні і родини тих, де є військовослужбовець. І є велика різниця у сприйнятті ними актуальної ситуації. Цивільні родини живуть ніби тим життям, яке було «до». Життя родин військових, життя родин, де хтось загинув, уже ніколи не буде таким, як колись. Так, цивільні родини відчувають напругу, підвищену тривожність. Через повітряні тривоги, скажімо. Або, наприклад, жінка говорить: «Я боюся, що мого чоловіка заберуть на війну, я не готова до цього, я хвилююся за нього і хвилююся за себе – як я буду сама і чи я зможу дати раду своєму життю?» Це підвищує агресивність, тривожність. І стає однією з причин конфліктів у родині, коли людина не може знайти спільну мову з собою, з своєю дитиною. Це також причина непоодиноких звернень до психолога».
Потреба в таких центрах, як Центр підтримки сім’ї у Житомирі, – дуже велика, переконана пані Вікторія. І, на жаль, ця потреба з часом лише зростатиме. «Велика частина сімей сьогодні в так званому «замороженому стані», вони чекають, що рідна людина повернеться. Кажуть: я не вірю, що його (її) більше немає, я думаю, що це помилка, вірю що все буде так, як раніше…
Але з часом приходить усвідомлення, що, як раніше, вже не буде… І коли люди це усвідомлять, почнуть звертатися за психологічною допомогою. І ми маємо бути до цього готові».
Житомирський Центр підтримки сім’ї відкрився і працює за підтримки програми Польська допомога Міністерства закордонних справ Польщі. Він – один із чотирьох центрів, започаткованих у межах проєкту «Покращення якості та доступу до психологічної допомоги дітям і їхнім родинам у Харківському, Одеському, Житомирському та Вінницькому центрах підтримки сім’ї в Україні», який РМ «Карітас-Спес Україна» реалізує у співпраці з Карітас Польща.
Публікація є особистим поглядом авторки і не може бути інтерпретована як офіційна позиція Міністерства закордонних справ Республіки Польща.
