«Земні дари», які дарують радість і надію
Історія про те, як грантова підтримка від проєкту «Родина Родині» стала підгрунтям для нових планів і втілення мрії
«… І тоді ми усвідомили, що наш світ – тут. І повернулись»
Весна на Буковині цьогоріч примхлива. Не поспішає тішити теплом. Земля ніби завмерла в очікуванні. Яким буде майбутній урожай без сонця, достатньої вологи і погідних днів? «І це той випадок, коли від мене мало що залежить. Бо тільки погода вирішує: коли і як зійде насіння, як проростуть рослинні сходи? Як довго триматиметься в повітрі плюс два, і що завтра нам готує атмосфера? Та все ж таки ми чекаємо від природи добрих новин і покладаємося на її прихильність. Я за професією – маркетологиня. Звикла чітко передбачати свої майбутні кроки. А тут маю враховувати обставини, на які не впливаю», – каже пані Олена Кириченко з села Буда Чернівецької області.
Садиба з двома чепурними хатинками, де ми розмовляємо, – обіч дороги. В саду щедро квітнуть дерева, затишне подвір’я зеленіє яскравим килимом трави. Двором хазяйновито походжає рудий кіт. «Сусідський, але почувається тут, ніби вдома», – посміхається пані Олена. А другий кіт – улюбленець 15-річного Артема, сина пані Олени, з цікавістю визирає на нас із вікна хатинки. Разом із сином пані Олена мешкають у Буді від 2022 року. Рік тому до них переїхала і пані Валентина – мама та бабуся. Вони – родина киян, чиє життя кардинально змінила війна...
Пані Олена має власну агенцію зі створення інтернет-сайтів та чат-ботів. Працює онлайн. «Батьки мої родом із села, а я народилася і все життя прожила в Києві, – розповідає жінка. – Хоча в юності, пам’ятаю, казала мамі з татом, що хочу жити в селі. Та у відповідь чула: «Ми так багато працювали, поклали свою молодість на те, щоб ти жила в столиці». Тож із з селом тоді у мене не склалося. А тепер ось, як бачите, – ми тут… Волею обставин. Життя – непередбачуване».
24 лютого 2022 року вони виїхали з Києва до села неподалік. Здавалося, що там буде безпечніше. Та вже неступного дня підірвали мости. Дороги назад не було. П’ять кілометрів до сусіднього села, де живе хрещена мама Артема, їхали цілий день – під постійними обстрілами. Трохи там перечекали, але незабаром і в те село прилетів «Град». Відтак вирішили рухатися на захід. Друга спроба евакуації привела родину до Хмельницького. А невдовзі – до Чернівців. «З цим містом у мене добрі спогади, тут минула наша весільна подорож… Я раніше і назви такої – Буда – не чула. «Є таке гарне село – Магала», – якось сказала моя клієнтка. Просто запам’ятала це слово. І коли на гарячій лінії для переселенців запитали, куди саме ми хочемо, відповіла мимоволі: Магала. А це із Будою – одна громада. Так ми опинилися тут», – ділиться пані Олена.
Житло спершу орендували. Після деокупації Київщини поїхали додому. Та прожили в Києві лише два місяці. «Раптом усвідомила: місто більше не моє. Наш світ – на мальовничій Буковині. І повернулися до Буди».
Свою київську квартиру пані Олена продала, пошук житла в селі тривав довго. «Мама, яка теж вирішила перебратися до нас, хотіла, аби в будинку були всі комунікації. А тут є газ, вода. Але ж разом із тим – сорок соток землі… Що з ними робитиму? Рік вагалася. А тепер радію, що ми зважились на цей крок і стали власниками цього маєтку».
Буда, Магала – румунські поселення. Місцеві жителі потім запитували в пані Олени: як, мовляв, ви наважилися? «А ми й не задумувалися про це, – продовжує співрозмовниця. – Син ходить до місцевої школи, вона румуномовна. Зараз він у 9 класі, а починав, коли був семикласником. Румунську мову і літературу знає на 11 балів. Вільно володіє мовою. Я багато розумію румунською, але розмовляти поки що складно. Але це не перешкода. З місцевими спілкуємось. І знаєте, що цікаво? Мені здається, що в нас у Києві не було такого кола спілкування, як тут. У великому місті люди живуть у своїх квартирах, ізольовані один від одного, і не завжди знають, як сусідів звати. Часом через 5 років можеш дізнатися, що хтось помер або переїхав. А тут ми добре увійшли в спільноту, два роки я була головою ради ВПО в громаді. А оскільки син навчається у місцевій школі, то роззнайомилися і з батьками однокласників Артема, і з вчителями. Ми тут усіх чудуємо своїми експериментами».
Ідея проросла з простого
Все почалося з відео на YouTube. Мама пані Олени, пані Валентина побачила, що з листя фруктових дерев можна робити ферментований чай. У червні минулого року спробували. Для себе. Бо просто люблять чаювати. І цікаво, що листя, яке здавалося звичайним, раптом відкривалося по-новому. Бо навіть якщо рослина не дала плодів – вона все одно могла дати смак. Процес захопив, чаю наробили багато. Дарували – друзям, знайомим. Схвальні відгуки не забарилися. А з ними – замовлення смачних чаїв уже на новий сезон. І стало зрозуміло, що чай – більше, ніж просто захоплення.
«Як маркетолог, я розуміла, що це – не швидкий бізнес, – пояснює пані Олена, – тут не працює схема «придумала – і відразу продала». Тут потрібно чекати. Зібрати листя. Підв’ялити. Заморозити. Подрібнити. Так – завдяки заморозці сировини виробництво може тривати і поза сезоном. Головне – правильно організувати процес. Потім листя треба подрібнити, дати час на ферментацію. Простими словами – це нагадує сквашування. Далі – все це підсушити. Процес тривалий, але результат того вартує!»
Поки пані Валентина заварює в чайничку їх фірмовий чай, який лишився з минулого сезону, пані Олена показує нам свої володіння. За хатою – малинник, сто кущів; є також ожина, яка плодоносить від червня до жовтня. У тепличках посадили полуницю. Хвостики від її плодів також добре надаються до виробництва чаїв.
Коли почула про можливість грантової підтримки від проєкту «Родина Родині» на розвиток власної справи, каже пані Олена, – не вагалася ані миті. За дві години написала грантову заявку. «Я вірила, що в доньки все вийде, завжди її підтримую, – додає пані Валентина, – бо добре знаю свою доньку. Її ідеї цікаві і зважені. Вона керівник у нас. Без неї ми ні кроку не ступимо, але підтримуємо її. Якщо взялися, треба доводити до кінця. Люди запитують, чекають на наші чаї. І це дуже приємно».
І нові можливості, і цінний досвід
На кошти від гранту родина придбала насіння ромашки, ехінацеї, календули, шавлії, росторопші. Поки що не висівали – чекають, коли прогріється грунт. Купили також понад 100 саджанців «іван-чаю», засоби для біозахисту рослин, необхідне обладнання та інструменти: високоріз, акумуляторний секатор і ножиці, сівалку, опори, щоб формувати ряди для рослин, які сходять; придбали дегідратор (сушарку), м’ясорубку для гранулювання, лотки для пакування продукції. І тепличку для розсади.
«Але, як часто буває, одна ідея народжує іншу, – посміхається пані Олена. – Ми купили дегідратор, щоб сушити листя для чаїв, і зрозуміли, що можемо робити також фруктову пастилу. І формувати подарункові набори: чай із пастилою. Бачимо в цьому потенціал. Як ФОП я відкрила нові кведи, буду розбиратися, як все має діяти, адже маю тепер справу з продуктами харчування. У нас є приміщення (колишній сарай), хочемо його відремонтувати під склад для продукції. На даний момент маємо все, щоб цю справу продовжувати.
Бренд назвали «Земні дари». «Спершу думали про щось на кшталт «Ферментті» (бо ферментований чай), а потім я в себе в блозі поділилася, і одна клієнтка підказала ідею. Я подумала: як це слушно. Земні дари – це ж саме воно! Адже в нас є горіхи, ми сушимо яблука, робимо пастилу з ягід і фруктів. Все це дарує нам земля.
Підтримка від проєкту «Родина Родині» надзвичайно нам допомогла. В селі жити дорого, постійно щось потрібно купувати. І нам би роки знадобилися, аби всі ці необхідні для справи засоби та інструменти придбати. А допомога від проєкту дуже прискорила цей процес. Це такий поштовх для нас, і досвід цікавий, і відповідальність. Ми дуже вдячні вам за цю можливість!»
«Син хоче продовжувати нашу справу. Ми підтримаємо його»
Артем захоплюється IT-технологіями, допомагає мамі в розробці сайтів. Продукцію «Земних дарів» родина має намір реалізовувати через власну інтернет-сторінку. «А виробництво чат-ботів син повністю перебрав на себе, подобається йому ця справа, – розповідає пані Олена. – Йому скоро 16, хоче відкрити власний ФОП. Після закінчення школи мріє навчатися в Румунії, здобути освіту, але жити хоче в Україні. Він здібний хлопчик. І відповідальний. Відданий. Коли ми виїжджали в поспіху з дому в перший день повномасштабного вторгнення, Артем зібрав усі свої м’які іграшки. І ні за що не погодився б залишити їх. Я особистих речей майже не взяла, але не могла відмовити сину, бо знала – кожна з тих іграшок для нього багато означає. Він переживав, що окупанти прийдуть і знищать дорогі його серцю забавки. Ми дуже сподіваємося, що війна невдовзі закінчиться. Син бачить себе в майбутньому тут, із нами, на рідній землі. В нього вже є для цього певний професіоналізм і людські якості, аби успішно продовжити справу. А ми його, безумовно, підтримаємо.
Спершу, коли в нас була одна лопата, син не дуже звертав увагу на сільськогосподарські питання. А коли почали приходити всі ці гаджети, які ми придбали в межах проєкту, то активно зацікавився. Тепличку сам зібрав, укріпив. За акумуляторний секатор – у нас із ним «боротьба»: хто перший візьме. І йому це цікаво, і друзі Артема теж залучені до роботи на землі. Вважаю, це дуже здорова атмосфера для дитини. Тут у нього є друзі, яких він не мав у місті – то ковід, то безкінечні навчання онлайн. А в селі у сина зовсім інше життя. І ще цікаве спостереження. Румуни дуже люблять дітей. Й інакше ставляться до них. У Києві у нас було дуже стресово зі школою. А тут усе якось легко і природно. Шкільні свята – дуже красиві. Коли концерт чи якась інша урочиста подія, звучать одночасно і гімн України, і гімн Румунії. Це заслуговує на велику повагу. Ми вражені, як бережно румуни ставляться до своїх традицій і водночас шанують культуру іншого народу».
Наостанок запитуємо пані Олену про мрії і те, що робить її щасливою. «Ви знаєте, – посміхається жінка – тут, у Буді, ми живемо, як у раю. Виходиш з дому – і в тебе подих перехоплює від краєвидів. Ступаєш крок – і нова неймовірна краса. Тому кожен день, як подарунок. Радість знаходимо в простих речах. Найбільше наше бажання, щоб війна закінчилась. Щоб не було цієї напруги, яка, на жаль, лише посилюється. Ти не можеш бути цілком щасливим, коли знаєш, що діється. Коли чуєш ці важкі новини. Але життя не чекає. Тож ідеш і займаєшся своєю справою. І це тримає тебе на цій землі.
А мріємо про мир. І що те, чим ми займаємось – наше правильне рішення: і для нас, і для тих людей, які будуть обирати наші дари. Мріємо про спокій. Про те, що наша справа приноситиме нам стабільність і даруватиме надалі радість людям. І радісні моменти свого життя вони розділять з іншими. І що та продукція, яку ми зможемо їм запропонувати, буде пов’язана зі щасливими моментами їхнього життя. Я б дуже цього хотіла».
Проєкт «Родина Родині», який РМ «Карітас-Спес Україна» реалізовує за фінансової підтримки Caritas Polska на території Харківсько-Запорізької Дієцезії та Львівської Архідієцезії, надає допомогу українцям, які опинилися в складних життєвих обставинах унаслідок війни. Проєкт має напрямок кеш-підтримки та грантової допомоги на розвиток власної справи.
