«Кожного разу, коли надходить вечір, я дивлюся на небо і знаю, що мій чоловік зі мною…»
Війна – це біль і щоденні важкі втрати. Ті, хто втрачають на фронті рідних, проходять через нестерпне випробування: прийняти жорстоку звістку, усвідомити невблаганну реальність, вчитися жити далі – зі спогадами, невідомістю і новими обережними сподіваннями…
З Анастасією ми познайомилися в Житомирському Центрі підтримки сім’ї РМ «Карітас-Спес Україна». Жінка відвідує заняття з арт-терапії, яке проводить психологиня Центру Вікторія Амелічкіна. Такі заняття покликані підтримати, допомогти тим, хто переживає втрату. Засоби мистецтва, творчість – один із інструментів, до яких, зокрема, вдаються в таких випадках психологи. В день, коли ми відвідали Центр, учасниці заняття малювали квіти…
«Коли я починала ходити на заняття з арт-терапії, то обирала лише темні кольори. А сьогодні зловила себе на думці, що потроху звертаюся до світлих кольорів, змішую ясніші відтінки. Коли свої емоції, думки промальовуєш на папері, стає психологічно трохи легше. Дуже вдячна за цю підтримку. Без допомоги психолога важко було б зібрати себе в одне ціле», – каже Анастасія, дружина полеглого українського Воїна.
Вона – мама двох дітей. Донці – 7 років, син на сім років старший. «Ми так із чоловіком і мріяли, що спочатку у нас народиться хлопчик, а потім дівчинка. І знаєте, що цікаво? Те, що ми в житті з ним планували, – збулося. А мрії… Наші мрії залишаються. І тепер я сама з нашими дітками намагаюся їх втілювати».
Ми розмовляємо в перерві сеансу арт-терапії. Анастасія розповідає про свого чоловіка Михайла – яким він був, згадує їхнє знайомство, зворушливі історії з життя, ділиться думками про майбутнє…
– Я дуже вдячна Міші. Мала з ним щасливих 14 років. Ми з ним жили душа в душу. Але війна… І все, що сталося з нами. Нікому такого не побажаєш. Це дуже моторошно. Особливо, коли повідомляють страшну звістку. Коли військові прийшли до нас додому і сказали, що Міші більше немає … Я до останнього не вірила.
Поліна, наша доня, народилася в день народження Міші. І так вийшло, що коли Полінці виповнилося 5 років, зранку того дня я привітала донечку, а в пів на четверту поїхала в морг, на опізнання чоловіка. Міші мало бути 36 років. Але, на жаль, йому тепер назавжди 35…
Ніколи не думала, що життя так поєднає… І радість, і горе. Все в один день.
…Цікаво, що нас із Мішею доля зводила разів чотири. Але ми не розуміли сигналів долі. А на п’ятий раз уже сиділи поруч, так як ми зараз із вами, і розмовляли. Відтоді вже не розлучалися. Перший раз – я їхала в Житомир на навчання і він допоміг мені сумку піднести. А потім – якось гуляла ввечері після роботи зі своїми подружками, а він зі своїми друзями йшли назустріч. Поспілкувалися гуртом і розійшлися. А якось у підземному переході (єдиному на все місто) стояв хлопець. У нього була травма (працював на підприємстві з гранітних виробів, травмував ногу і ходив із паличкою). І я на нього звернула увагу. Сподобався мені. Тоді ближче познайомилися і більше не розлучалися. Спочатку це була дружба, симпатія, а потім народилося почуття – прекрасне, світле кохання.
Що мені найбільше подобалося в моєму чоловікові? Міша був прямолінійною людиною. Небагатослівний, людина конкретних справ. Був чесним, не мав фальшу. І він був дуже ніжним. Романтиком. Любив готувати романтичні вечері на двох. Коли я щось робила по господарству, ніколи не залишався осторонь. Ми завжди все робили вдвох. Навіть якщо я прала руками, він допомагав полоскати. Ми були справді подружжям – рука до руки, постійно разом.
На жаль, ми не так багато часу разом прожили. Але я вдячна долі за те, що зустріла таку людину, що в нас є діти, є продовження роду. Дуже це ціную.
Ми планували разом зустріти старість. Думали, як буде, коли наш син Іван прийде і скаже: «Мамо, тату, я закохався…» Я буду, на жаль, тепер сама переживати ці моменти.
Востаннє спілкувалися з Мішею в день, коли він загинув. Розмовляли по телефону. Міша був АТОвцем, служив ще до початку повномасштабної війни. Тож бачила його востаннє 26 жовтня 2021 року, о пів на 6 ранку.
… 16 серпня 2022 року ми з ним говорили по телефону в обід. А ввечері, з пів одинадцятої… до пів дванадцятої… коли Міша загинув, я це відчула дуже сильно. Було таке відчуття, ніби з мене душу виймають. Це не передати словами. Коли ми з ним спілкувалися, я завжди казала: тільки будь обережний. Він завжди говорив коротко: я не буду на зв’язку тоді і тоді. І я розуміла, що чоловік на завданні. Знала, що він нас захищає, робить усе, щоб ми спали спокійно. І коли ми розмовляли востаннє, то тривоги не відчувала. Ми говорили про звичайні речі. Про дітей також говорили. Про те, що важливо зробити.
А потім я до нього телефонувала, виклики йшли, але Міша вже не відповідав. Почала тривожитись, бо він завжди виходив на зв'язок. Але про погане не думала взагалі… Міша загинув біля Слов’янська – в населеному пункті Іванівка. Він був командиром, старшим сержантом. Вмів відчувати ситуацію. Сказав побратимам, що сам піде на завдання, а їх залишив на місці. Вони потім розповідали, що був артобстріл, і коли побратими приїхали на позицію, думали, що там лише поранені. Загинув тільки Міша. Було пряме влучання… Я дякую Богу тільки за те, що мій чоловік не мучився. Все сталося миттєво. І що ми змогли з ним попрощатися, провести в останню путь…
… Сьогодні я забрала Поліну зі школи, і перед тим, як іти сюди, в Центр підтримки сім’ї, ми зазирнули в кав’ярню. Сіли біля вікна. Повертаю голову – і бачу столик, де ми з Мішею сиділи в перший вечір нашого знайомства. І це якраз 2,5 року від дня, коли Міша загинув. Відчула в цьому певний символізм. Подивилась, згадала наше знайомство. І ці емоції, які часто мене переповнюють... Я дуже любила свого чоловіка, він назавжди в моєму серці… Сум – так, він є. Але водночас є і світлі моменти. От це місце в кав’ярні – воно наше… Люди просто проходять повз нього, а для мене воно таке важливе. Є про що розповідати нашим дітям. Бо так, діти підростають і цікавляться: а як ви познайомилися з татом? Сину Івану 12 років – він уже запитує про наше перше побачення. Хлопчик дорослішає, йому все цікаво: «А як тебе тато запросив на побачення, куди він тебе водив, про що ви розмовляли?» Звісно, хотілося б, аби Міша сам про все розповідав Івану. Але розповідаю тепер я…
Які проблеми найбільше турбують сьогодні? Я ж дружина військового, тому загартована. Фізично я з цим справляюся, бо звикла… Так, спочатку, коли чоловік пішов воювати, було дуже важко фізично. Поліні ще року не було. Але потім звикаєш до всього. Але найважче – морально… Раніше я знала, що хоч Міша там, але я йому подзвоню, зможу порадитися. Ми всі питання вирішували разом. На відстані – але разом. Коли Міші не стало, я морально дуже важко це пережила. Сама не можеш себе зібрати, тут діти… і все нахлинуло в один момент. Ось це – найважче. Тепер усі питання вирішую сама. Знаю, що можу помилятися. Син росте, йому тато потрібен. І розумію, що я тата не заміню, хоч би як того не хотіла.
Що дає мені сили? Надія і віра в майбутнє. Віра в те, що війна закінчиться, і що наші воїни, наші чоловіки полягли на полі бою не даремно. Коли настане мир… Тоді напевне буде полегшення. Що мій чоловік – і не тільки він (у мене і брат загинув, під час АТО, у 2015 році) – що їхня смерть була не марною. Бо не дай Боже інакше – я цього не витримаю. Дуже багато життів віддано за нашу свободу. І дуже багато болю навколо.
Мрію про час, коли настане справжній спокій і нарешті можна буде вимкнути додаток «тривога» в телефоні. Ми з дітьми недавно поїхали за кордон, то вони питали – мамо, а що, ми можемо так просто гуляти ввечері і не чути сирену? Можемо спокійно сидіти в Макдональдсі і не бігти в укриття?
Мене тримає на світі надія, що в дітей все буде добре. Маю їх поставити на ноги. В пам’ять про Мішу.
Нам, рідним полеглих воїнів, дуже важливе спілкування. Важливо, щоб нас чули… І розуміли.
Війна – це дуже страшно. Колись бабця моя казала: все переживемо, головне, щоб війни не було. Я тоді думала – що вона таке говорить? Хіба я думала тоді, що своїм дітям і – дай Боже – онукам казатиму: все переживемо, головне, щоб війни не було…
З часом звикаєш до нових реалій. Жити треба далі. Але кожного разу, коли надходить вечір, я дивлюся на небо, думаю про свого чоловіка. І знаю, відчуваю, що він поруч, зі мною…
***
Житомирський Центр підтримки сім’ї відкрився і працює за підтримки програми Польська допомога Міністерства закордонних справ Польщі. Він – один із чотирьох центрів, започаткованих у межах проєкту «Покращення якості та доступу до психологічної допомоги дітям і їхнім родинам у Харківському, Одеському, Житомирському та Вінницькому центрах підтримки сім’ї в Україні», який РМ «Карітас-Спес Україна» реалізує у співпраці з Карітас Польща.
Публікація є особистим поглядом авторки і не може бути інтерпретована як офіційна позиція Міністерства закордонних справ Республіки Польща.
Фото: «Карітас-Спес Україна» та з особистого архіву Анастасії.
